Франк Тільє - Пазл

Вона спопелила його поглядом.

Фей, здавалося, тішилась із цієї ситуації, у кутиках її губ з’явилась гиденька посмішка. Вона помахала смолоскипом.

— Тепер, коли з Дедіссе все ясно і коли ми вже витратили увесь цей час марно, можна повертатися? Я хочу завтра бути у формі.

Вона пішла, усі решта пішли за нею, пронизавши Ілана розчарованими поглядами. Невдовзі молодого чоловіка огорнула пітьма. Він не хотів залишатися там наодинці, у темряві й холоді. Тож він пішов за ними, тримаючись на відстані. Вони об’єдналися проти нього. Усі брехуни. А що, як вони теж причетні? Що, як вони просто актори, картонні фігурки, які використовують, щоб витягти правду з його голови?

Ілан більше не міг відрізнити справжнє від несправжнього, правду від брехні. І він більше нікому не довіряв, навіть Хлої. Йому боліло в самому серці.

З кожним кроком темрява замикалась за ним, наче лікарня хотіла його проковтнути. Він пішов швидше, горло стискав страх, який його більше не покидав.

Він знав, що попереду на нього чекає ще одна пекельна ніч.

Душ і обпікаюча вода були наче проносне, що вимиває весь бруд з його думок.

Ілан уже більше години стояв, зачинившись у кабінці, вода хльостала його по шкірі, пар танцював навколо нього, через що було важко дихати. Тут же, приперта до стіни, стояла його велика палиця — вірна супутниця, з якою він більше не розлучався.

Вони прийшли за Мокі та Лепренсом, забрали їх із їхніх кімнат, без сумніву, уві сні, просто у всіх під носом.

Але він не дістанеться Чудовиську.

Раптом він побачив дві босі ступні — пальці виступали за межі кабінки під правою перегородкою. Він різко закрутив крани і схопив свою палицю. У сусідній кабінці голосно шуміла вода.

— Хто там?

— Пес існує, Дедіссе.

Голос бурмотів, ледь чутний через шум води об кахлі. Напевно, співрозмовник притулився губами до перегородки.

— Він існує. Я бачив його після обіду, у вікно на другому поверсі.

Ілану цей голос був знайомий.

— Гайгекс?

— Дідько, замовкніть! Вони нас почують. Хай вода продовжує текти, наче нічого не відбувається.

Це був він. Ілан послухався, тепер по його плечах стікала тепла вода. Ілан підійшов до місця, де виднілися ступні, що злегка переминались на місці.

— Пес був чорно-коричневий, короткошерстий, з великою квадратною мордою,— продовжував власник ступень.

Ілан не пригадував, щоб він давав опис пса, що з’явився за вікном мінівена. Гайгекс справді його бачив, поява тварини не була плодом його уяви.

— Саме так,— відповів він, частково заспокоївшись.— Короткошерстий, чорно-коричневий. Але Ябловські має рацію: чому він не напав на мене, коли я вийшов? І чому не напав на них?

— Досконало видресируваний собака може так поводитись. Переслідувати не нападаючи. Налякати, а тоді різко зникнути, наприклад на поклик ультразвукового свистка.

Ілан подумав кілька секунд.

— Це означає, що хтось віддавав йому команди?

— Можливо. Я не знаю, чого вони від нас хочуть, навіщо вони це роблять. І ви, і я — ми не божевільні, Дедіссе, вони лише намагаються змусити нас так думати. Розмити границі між вигадкою і реальністю, щоб перетворити нас на якихось зомбі, нездатних розрізнити межі реального. Вони використовують гру як привід, щоб нас заплутати. Хто вам сказав, що вони не підсипають наркоту у вашу їжу? Вони всі в змові.

Ілан був здивований ясністю мовлення Гайгекса, який ніколи з ним не розмовляв. Напевно, зараз перед ним Гайгекс-інтелектуал.

— Усі в змові? Наркота в їжі? Ні, ні, мені це здається нісенітницею. Звідки ти можеш це знати?

— Спостерігаю, роблю висновки. Я завжди їм ті продукти, які обираю сам, а ви? Паста була смачна? Дуже люб’язно з боку Філози щодня готувати для всіх, вам так не здається? У вас немає відчуття легкого запаморочення після прийому їжі?

Що більше Ілан міркував, то сильніше йому здавалось, що Гайгекс, можливо, має рацію. Він згадав деформовані обличчя після їжі. І головний біль.

— Що ви думаєте? — продовжив Гайгекс.— Що тип у квадратних окулярах розумово відсталий? Що він прибув сюди першим випадково?

— А чому я маю вірити, що це не ти намагаєшся мною маніпулювати? — відповів Ілан.— Чому я маю вірити, що ти не брешеш теж?

— А навіщо мені брехати? Хай там як, зберігайте ваші відкриття при собі і зробіть так, щоб ми вдвох забралися звідси якомога швидше.