Франк Тільє - Пазл

Вивіска «Сванессон» валялась на землі, встромлена в сніг, тонкий ланцюжок був розірваний. Вхідні ворота, заввишки десь чотири метри, були замкнені на декілька навісних замків. Ілан спробував їх виламати — марно.

Їх замкнули. А через зовнішні мури перелізти було неможливо. Але він подумав, що потужний мінівен на повній швидкості міг би проломити ці кляті ворота.

Він подивився на свій смолоскип, який швидко догорав, смужки тканини починали відпадати. Вітер свистів у вухах, виспівуючи дивну жалібну пісню з металевими ґратами. Ілан повернувся по власних слідах, обійшов ліве крило, покладаючись на своє відчуття простору, й опинився біля задньої частини лікарні. Він згадував розташування вікна, з якого Мокі бачив фари мінівена. Теоретично, ще сто-двісті метрів, і він буде біля цілі.

Ілан більше не бачив світла фар — напевно, у машині розрядився акумулятор. Зігнувшись під заметіллю, він довірився своєму відчуттю простору, остаточно переконаний, що ніяких собак там немає і що Гадес знову збрехав. Раптом його права нога перечепилась об щось тверде і він з усього розмаху впав.

Він рефлекторно втримав своє єдине джерело світла. Він підняв голову, і просто у нього перед носом опинився надгробок, лише верхня заокруглена частина якого вивищувалась над снігом. Ілан протер бетонну поверхню рукавицею. Ім’я та прізвище не вказані, лише дати.

— Народився у 1972, а помер… минулого року?

Минулого року… Знову-таки, як це можливо, якщо лікарня зачинила свої двері щонайменше п’ять років тому? Гадес явно збрехав.

Він піднявся і провів смолоскипом. Над сніговою ковдрою вивищувались надгробки. Він крокував просто посеред цвинтаря. Він подивився на інші написи. Рік наро­дження: 1980. І ще: 1987. Безіменні могили, на усіх різні дати народження, але спільна дата смерті. Минулий рік.

Блукаючи поглядом навколо, він помітив якесь світло на протилежному кінці стіни лікарні. Схоже на освітлену кімнату, десь у кінці правого крила. Дуже-дуже далеко від їхньої житлової частини.

Може, він знайшов схованку Гадеса? Місце, де цей пацюк ховається, щоб спостерігати за ними через свої камери і грати з ними? А піднявши погляд трохи вище, він розгледів ще одне джерело світла — на висоті, де мав бути останній поверх лікарні. Живий квадратик, майже по вертикалі до ­першого, пробивався крізь хурделицю. Світло горіло в зоні D, на четвертому поверсі, у зоні, де утримували найнебезпечніших пацієнтів. Хто ховається там, нагорі?

Затамувавши дихання, він переступав надгробки, ледь не вивернувши гомілку на твердій випуклій землі. За одними могильними плитами з’являлися інші, й Ілан очікував, що от-от із могили вилізе рука і схопить його.

Нарешті він вибрався з цього пекла.

Він вирішив спочатку навідатись до машини, вона була ближче, а Ілан знав, що тривалість життя його смолоскипа не дозволить такого довгого походу до краю правого крила, до нижньої освітленої кімнати. Потрібно буде повернутися сюди пізніше вночі, знайшовши нове джерело світла.

Він пройшов по доріжці вперед і нарешті побачив ма­шину. Мінівен стояв перед ним, укритий снігом. Ілан поспішив до передньої частини машини і спробував відчинити двері — безуспішно. Рукавичкою він протер вікно з боку водія, але через замерзле скло не зміг побачити, що всередині. Потім обійшов машину ззаду, багажник був замкнений. Раптом щось хруснуло під його ногою. Він опустив смолоскип. На землі валялись два мобільні телефони, його та Хлоїн. Розбиті на друзки.

Тієї миті його поле зору перетнула якась постать. Ілан відчув, як йому перехопило подих. Тут, поруч із ним, було щось живе. Задкуючи, він підійшов до дверей з боку пасажира. Він узяв смолоскип, наче маленький таран, і сильно вдарив ним по склу. Два чи три шматки тканини відірвались від палиці і потухли на снігу. Полум’я слабшало, от-от згасне.

— Чорт, ні…

На щастя, воно знову розгорілося й охопило останні стрічки промасленої тканини. Ілан знав, що йому залишається максимум п’ять-десять хвилин, перш ніж світло повністю згасне. Він добив скло ударами ноги, відчинив дверцята й одразу ж захлопнув їх за собою. Він важко й голосно дихав, вдивляючись у вікно.

Нікого немає. Мабуть, це знову лише його уява.

Вихор вітру здійняв у повітря аркуші паперу, що були розкидані на сидінні. Язики полум’я небезпечно торкалися стелі, обтягнутої тканиною. Бардачок був відкритий, револьвер Ілана зник. Він нахилився і побачив між сидіннями розстебнуті кайданки в’язня. Але ні тіл, ні крові.