Франк Тільє - Пазл

А якщо гравці мають рацію? Якщо все це лише вигадка? І ця жінка — лише пішак «Параної»?

Ілан не хотів у це вірити. Він знову подумав про вчинки Гайгекса, про фотографії, які той спалив у кабінеті арт-терапії. Про собаку, якого він описав. Про знищені мобільні телефони у снігу.

Розплющивши очі, Ілан відсахнувся. Жінка стояла під камерою і нерухомо дивилася на неї. Її обличчя було вкрите подряпинами, і деякі з них, здавалось, проходили аж від лоба до підборіддя. Наче полонянка намагалася пробратися всередину самої себе своїми пальцями, нігтями, роздираючи своє худюще обличчя. Без сумніву, гамівна сорочка на ній для того, аби вона не понівечила себе ще більше.

Якщо вона справді божевільна, то як вона тут опинилась? Її викрали? Але навіщо?

Або ж це лише грим…

Пацієнтка повернула голову праворуч, ліворуч, вишкі­ривши жовті зуби. Її очі були чорні, наче дно колодязя, й обрамлені вираженими зморшками. Точно визначити її вік було неможливо. Сорок років, п’ятдесят? Одягнений скелет і обличчя, з якого, смерть, здавалося, висмоктала життя. Вона плюнула в напрямку камери, не влучила і знову сіла у ту саму позу ембріона. Вона була ослабленою, виснаженою. Її більше не існувало.

Ілан більше нічого не розумів. У нього було враження, наче він уже десь бачив цю жінку, але не міг згадати, де саме. Чи була вона частиною його минулого? Чи знав він її до того, як йому випалили пам’ять? Хто вона? Що вона робить у цій закинутій лікарні?

Актриса «Параної»… Іншого пояснення немає.

За допомогою джойстика він наблизив зображення істоти. Рух камери, напевно, був чутним, бо вона визирала одним оком із-за плеча, не показуючи решту обличчя. Блискуча зіниця, сповнена ненависті. Щоб мати такий холодний і вбивчий погляд, потрібно бути справді божевільною.

У кутку екрана Ілан помітив маленькі чорні плями на стіні позаду цієї зомбі. Вони були схожі на написані слова. Він максимально збільшив зображення, але пацієнтка трохи посунулась убік і затулила йому огляд.

— Відійди,— нервово прошепотів він.— Відійди, будь ласка.

Що там написано, позаду неї?

Він змістив камеру правіше і знову побачив ці плями чорнила. Тепер він зміг чітко прочитати слово, те саме слово, написане сотні разів, скрізь, на всіх стінах камери.

Це було слово «Яків».

Яків, Яків, Яків… з якоюсь одержимістю, чітким, майже хірургічно акуратним почерком написане на оббивці стін, що вона аж почорніла. Рівні, ретельно виведені літери. Ілан переживав один шок за іншим, жах за жахом, проте у нього було враження, що він просувається вперед. Наближається до правди, яка вже зараз виявляється мерзенною.

Хтось, у глибині нього самого, знав цю жінку. А ця жінка знала Якова. А Яків знав таємницю його батька. Це безумство, божевілля, це позбавлено сенсу. Але це шлях, який він мусить пройти, щоб потрапити до темних закутків власної пам’яті, він це знав. Можливо, у кінці шляху на нього чекає Гадес, можливо, він усе це передбачив, але принаймні Ілан отримає відповіді на свої питання. Він дізнається, хто він насправді.

Він згадав про драбину в одному з приміщень моргу, там, де стояла бочка з пальним. Завтра, коли увімкнеться світло, він скористається нею і вилізе нагору. Може, вона недостатньо довга, але він, без сумніву, зможе легко дістатися до третього поверху. А далі він щось придумає, навіть якщо йому доведеться виламувати ґрати й вибивати вікно залізним ломом, щоб дістатися до кімнати цієї жінки.

Але що в біса ця драбина робить у підвалі, поряд із бочкою пального? Можливо, потрібно знайти драбину, щоб потім скористатися нею, наче… наче у грі.

У цю мить він повернув голову до одного з верхніх екранів, трохи лівіше. Щось привернуло його увагу, можливо, якийсь рух чи відблиск. Він уважно придивився до хмарки пікселів, але вони залишалися чорними. Він уже опускав очі, коли помітив кружок світла на екрані 27.

Хтось пересувався в темряві з потужним ліхтарем.

Сліпучий кружок зник з екрана 27 і за кілька секунд з’явився на екрані 26. Здавалось, людина крокувала швидко. Весь на нервах, Ілан вдивлявся в кожен куточок екрана, шукаючи бодай якоїсь підказки, але не бачив абсолютно нічого, окрім підлоги та стін, освітлених ліхтарем. Невдовзі його охопила паніка: а якщо це вбивця, що збирається скоїти новий злочин? Він увійде до кімнати, можливо, до ­Хлоїної, і…

Екран 22, 21… Людина рухалась далі. На мить Ілан побачив, як чиясь рука повертає ключ у замку на ґратах, і побачив, як теліпається величезна зв’язка ключів. Людина, що пересувалась, наче привид, мала всі ключі від гри, могла піти куди завгодно у цій лікарні, підніматись на поверхи, заходити до кімнат… Справжній володар ключів. Хто це? Гадес? Убивця з викруткою?