Франк Тільє - Пазл

— Навіщо? — простогнав він з останніх сил.— Навіщо ви з мене так знущаєтесь?

Світло зникло, і він лишився сам у темряві.

Ілан заволав про допомогу.

Але його голос заглушило його власне ридання.

Коли до палати після деяких обстежень знову привезли Люку Шардона, прив’язаного до ліжка на коліщатках, Санді Клеор досі була там. У неї був утомлений вигляд, але в очах горіло якесь збудження.

— Я так боюсь усіх цих обстежень,— промовив Люка Шардон, залишившись наодинці з психіатром.— Весь час, що я тут, вони не припиняли проводити наді мною різні маніпуляції. Кричали мені на вухо, кололи в мене то одне, то інше, наче я якась річ. Вони не знають, наскільки це болісно.

Він глянув на час і подивився у вікно. Падав сніг.

— Дивіться, дивіться, схоже, йде сильний сніг. Дістатися додому буде складно, чи не так, лікарю? Ви також ризикуєте опинитися тут у пастці.

— Я не поспішаю.

— Ви напишете про мій випадок, чи не так, лікарю? Вас цікавить мій мозок?

— Сказати вам «ні» означатиме збрехати.

Тепер вона підвелася. Вона стоячи писала у своєму блокноті, а тим часом диктофон продовжував записувати.

— Що ви пишете? — запитав Люка.

— Усякі психіатричні штуки, ключові слова. Продовжуйте вашу історію. Гадаю, скоро кінець?

— Дійсно, розв’язка близько. Я вважаю, що найкраще слід залишати насамкінець. Остання частинка пазлу, не забувайте, лікарю.

Він зробив паузу, подивився на реакцію психіатра і продовжив:

— Ви блискучий лікар, та втім вам так і не вдалося мене «вилікувати»,— сказав він із докором у голосі.— Ви напихали мене якоюсь гидотою, катували мене струмом. Якби я не спробував повіситись на прутах ліжка, і досі б гнив у «м’якій» палаті з повністю просмаженим мозком, як бідолашна Сесіль і дев’яносто відсотків пацієнтів вашої клятої лікарні.

— Звісно, здається, вам стало краще, але ви ледь не померли. Вам неймовірно пощастило уникнути смерті, не забувайте про це.

— Я про це не забуваю.

Він на декілька секунд опустив повіки.

— Гаразд… Мабуть, час повертатися до Сванессона. Сванессон — звучить по-англійськи. «Swan’s song». Як думаєте, що це означає — «Swan’s song»? Здається, я колись давно це вчив, але вже не пам’ятаю. Ви ж точно знаєте, лікарю?

Вона подивилася в одну точку, у вікно палати, а потім на своє відображення у склі.

— «Лебедина пісня»,— сказала вона здавленим голосом.— Це означає «лебедина пісня»…

День 3

Повільно починало розвиднюватись.

Наче саме світло відмовлялося проникати у це місце, зігрівати його високі прокажені стіни, боротися з хурделицею, щоб принести сюди свої живі кольори.

Забившись у куток, замерзлий, Ілан почувався знесиленим і виснаженим. Після чергової ночі в пеклі його організм здався.

Його мучили питання: чому вбивця з викруткою не прикінчив його? Чому він вирішив погратися з ним замість того, щоб убити, як він зробив це з Мокі та Лепренсом?

Він має забрати свої речі і звалити з цього кошмару. Подолати зовнішню стіну, потім гори. Це вже стає питанням збереження психічного здоров’я. Ще два дні у цій лікарні, і він остаточно збожеволіє — за умови, якщо не помре раніше. Він також думав про ту худющу жінку на четвертому поверсі, про «м’яку» кімнату, всіяну сотнями написів «Яків». Про те, щоб залишити її гнити у цих стінах і піти без відповідей, не може бути й мови.

Він витягне її звідти і спробує забрати з собою.

Від важко підвівся. На годиннику була 8:19. Його кінцівки задубіли, боліли, наче вони теж розвалювались. Нагорі почав оживати вітраж, його кольори трохи посвітлішали, але все одно залишалися тьмяними, похмурими. Ілан з ­ост­рахом подивився на релігійні зображення. Навіщо в цих стінах Христос? Що робить релігія серед усього цього божевілля?

Він пішов до коридору напроти і знайшов знайомі ознаки: кахлі «шашечкою», облуплені стіни. Від різкого світла їхньої житлової частини йому стало краще. Перше обличчя, яке він побачив, було обличчя Ябловські, що стояв біля входу на кухню з тостом у руці. Високий брюнет швидко його роздивився.

— Ми почали всерйоз перейматися питаннями щодо тебе. Звідки ти прийшов?