Харлан Кобен - Додому

— Ви мені не вірите.

— Ні, не вірю.

— Чому?

— Передусім, Чік не справив на мене враження чудового співрозмовника.

— Проте справив враження чудового брехуна?

В ціль , подумав Майрон.

Ненсі наблизилася до нього. Вона глянула на нього невинними очима. Майрон припустив, що такий рух вона робила, щоб довести свою позицію іншій людині. Він припускав, що той рух добре прислужився їй у минулому.

— Ви повірите мені, що це не пов’язано з тим, що трапилося з хлопцями?

— Ні, — сказав Майрон.

— Отак без варіантів?

— Без варіантів.

— Гадаєте, я брешу?

— Може, й так, — сказав Майрон, — або, може, ви не знаєте.

— Що це має означати?

— Щось може ледь помітно тріпотіти. Щось невловимо струменить майже біля поверхні. Та ви не завжди можете це вловити, особливо коли перебуваєте надто близько. Вам відомо про ефект метелика — ідею, що помах крил метелика може здатися незначним…

— Але здатен змінити все, — закінчила замість нього Ненсі. — Я знаю. Це все дурниці. Та все ж…

Вона замовкла, почувши незграбні кроки. Вони обоє повернулися до сходів. Там, зупинившись на третій сходинці знизу, стояв Патрік Мур. Або можливо-Патрік Мур. Так чи не так, це був хлопець, якого Гладкий Ґанді вдарив ножем у тунелі.

Майрон нишком натиснув на кнопку на мобільному телефоні.

Якусь мить ніхто не говорив. Тишу порушила Ненсі.

— Все гаразд, Патріку? Може, тобі щось принести?

Патрік не зводив очей з Майрона.

— Привіт, Патріку, — сказав Майрон.

— Ви той чоловік, який урятував мене, — сказав він.

— Так, мабуть, це я.

— Франческа сказала, що ви тут, — він нервово ковтнув, — Той товстун… Він намагався вбити мене.

Майрон глянув на Ненсі.

— Все гаразд, — сказала вона м’яким голосом схвильованої матері, який ні з чим не переплутаєш. — Тепер ти вдома. В безпеці.

Патрік досі дивився на Майрона.

— Чому? — запитав він. — Чому він ударив мене ножем?

Це було доволі звичне питання після жорстокого злочину. Майрон зустрічався з цим раніше — з потребою знати. Безневинне питання: «Чому я?» Жертви зґвалтування часто дивувалися, чому обрали саме їх. Так само й жертви будь-якого злочину.

— Гадаю, — сказав Майрон, — він намагався врятуватися.

— Як це?

— Він сподівався, що якщо вдарить тебе ножем, я перестану його переслідувати. Мені доведеться обирати між переслідуванням і твоїм порятунком.

— Так. Здається, в цьому є сенс, — кивнув Патрік з розумінням.

Майрон нерішуче зробив крок до хлопця.

— Патріку, — промовив він якомога спокійніше та лагідніше, — де ти був?

Патрік витріщив очі. Він подивився на маму з виразом паніки на обличчі.

Саме тоді пролунав дзвінок у двері.

— Хто б то міг… — повернулася Ненсі до дверей.

— Я відчиню, — сказав Майрон. — Зачекай секунду, Патріку. Я хочу, щоб ти з деким зустрівся.

Майрон пройшов до вхідних дверей і відчинив їх. Міккі й Ема, які в окремій машині чекали на дзвінок Майрона, зайшли без вагань. Міккі широко усміхався. Ема принесла з собою піцу. Кімната наповнилася її ароматом.

Цей план Міккі був ризикований, Майрон знав, але Ема почувалася оптимістичніше.

— Він самотній підліток, замкнений у будинку, — пояснила Ема, — більше того, піца в Лондоні — то доволі банально.

Тож, це була гра Міккі та Еми. Майрон дозволив небожу взяти все в свої руки.

Міккі рушив до сходів.

— Привіт, я Міккі. Це Ема. Ми подумали, що ти хочеш поспілкуватись абощо.

— Ем-м, — Патрік глянув на нього.

— Ти куштував піцу з куркою «Баффало»? — запитала Ема.

— Ні, — відповів Патрік непевним голосом.

— І зі шматочками бекону, — кивнула Ема.

— Серйозно?

— Я б ніколи не жартувала про бекон.

— Ого!

— Ми хотіли приберегти сирну скоринку як сюрприз, — повідомив Міккі, — однак, деякі речі занадто хороші, щоби зберігати їх у таємниці.

Патрік усміхнувся.

— Не хочу її рекламувати, — сказала Ема, відкриваючи коробку, — але це, мабуть, найкраща річ у світі.

— О, не думаю, що це гарна ідея, — втрутилася Ненсі.

Майрон став між нею та її сином.

— Ви казали, що йому треба звикати до людей його віку, — нагадав він жінці.

— Так, але в нас був довгий день…

— Мамо, — перервав її Патрік, — усе гаразд.

— Гадаю, вона може бути без глютену, — спробувала Ема. На її обличчі з’явилася найсвітліша, найдивакуватіша та наймиліша усмішка, яку Майрон коли-небудь бачив.

Патрік засміявся — по-справжньому засміявся, — і з виразу обличчя Ненсі Майрон здогадався, що вона вперше побачила сміх свого сина відтоді, як йому було шість. Ема мала рацію. Чи то піца з купою начинки, чи звичайна людська потреба у дружньому спілкуванні — найімовірніше, і те, й те — Патріку це було необхідно.