Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Не пам'ятаю, чи я вам говорив, але та Мар'яна була за натурою ідеалісткою, і то не просто ідеалісткою, а ідеалісткою із ідеалами загальнолюдського масштабу, а отже не менш небезпечною, аніж герої, скажімо, народної французької революції. На превелике щастя для людства вона народилася у цьому глухому куті і змалечку була змушена тяжко працювати, заробляючи на шмат хліба, чому не доскочила шкідливого для людства рівня влади. Єдине, що їй залишалося, це побудова ідеального суспільства у межах Хольцланда, а що з роками вона уже не могла сама ті ідеали у життя втілювати, то мусіла звертатися за допомогою до судової машини.

Так, гарному і загалом вихованому псу Лоренца не дозволялось забігати за кордон, що відділяв Японію від її володінь. І розумний пес, ще як був малим щеням, збагнув, що він, такий милий і усіма обожнюваний кудлань, за тим невидимим кордоном, якого вони із Лоренцом вивчили по карті, являється персоною нон-грата. Що у нього виходило значно гірше, то це вивчити напам'ять постанову суду, згідно з якою він мав право гавкати з восьмої ранку до шостої вечора, із перервою на обід від дванадцятої до другої. Себто, він вивчив на зубок, коли він мав чи не мав права гавкати, а от що далося йому важче, то це втямити як він має гавкати. Річ у тому, що йому дозволялося гавкати за один раз не довше сорока семи секунд, тоді робити паузу не менш аніж вісім хвилин, а вже тоді…

Господи, ну як можна говорити ні про що. Абсолютно ні про що. I так довго. І так пристрастно. I абсолютно НІ ПРО ЩО.

У мене залишається якихось кілька годин аби закінчити оці нотатки. Чого він приперся на роботу на світанку? Якби мені сказали зараз, що за півгодини я помру і запропонували виконати перед смертю останнє бажання, то я б, Господи, побажав одного — слухати, як той собака оті півгодини конає у мене під дверима, а якщо те моє бажання здається тобі, Господи, не дуже християнським, то нехай йому заціпить аби я вже ніколи не чув його голоса, найненависнішого голоса у світі.

… і от у тому трахті я пішов на їхнє свято, бо напередодні ми вполювали з Лоренцом здоровенного лося і він, себто Лоренц, дав мені трохи грошей.

Господи, оті полювання!.. Лоренц, як він був іще зовсім молодим, полював по-справжньому, себто із рушницею, зарядженою справжніми патронами, і коли він влучав у звірину, і вона, поранена, падала, а він наздоганяв її і розтинав ножем її паруючу плоть, і вмираюче серце іще пульсувало і гнало артеріями вже непотрібну тварині кров, а печінка блищала наче рубін, і очі уостаннє відбивали небо, а він стояв поперед своєю жертвою на колінах і, припавши до її оксамитової шкіри, випивав життя до денця… Бо, скажу тобі, Деппі, ніщо не смакує так, як гаряча кров!..

Ото і було справжнє полювання, а те, чим ми з Лоренцом розважалися тепер, він називав онанізмом — біганину лісами і пахкання патрончиками із червоною фарбою, котрі видавали, до того ж, у обмеженій кількості, аби не дуже нервувати звірину.

Грошей, що я отримав, якраз вистачало на дві кружки пива і дві порції ковбасок. Або ж на три кружки пива і одну порцію ковбасок, що було уже ризиковано, але ще не призводило до повної втрати розуму. Присягаюся, що я так і збирався витратити ті гроші і так би воно і сталося, якби якраз напроти мене не всілося трійко дівчат.

Це були дівчата не того штибу, що як їм дати половинку яблука із вирізьбленим числом 284, то вони здогадаються, яке число вирізьблено у тебе, але вони були такі молоденькі і милі і так пускали бісики на мою адресу, що я остаточно втратив обережність.

Я якось не здогадувався, що, завдяки недовгому перебуванню у фаворитах заморських королев, став популярним наче голівудська кінозірка. Це не означало, що усі обер- і нідерхольцландці бігали до мене за автографами, брали інтерв'ю а чи, чого доброго, торсали дружньо за плече і змовницькі підморгували, мовляв, як ти там погарував із тими дівицями у замку.

Якщо вам могло таке спасти на думку, це означає просто, що я не зумів донести до вас самобутності моїх земляків і не відкрив їхні серця. Певно тому, що сам погано на них розумівся.

Як завжди у таких випадках водиться у наших краях, я втрапив до вакуумної капсули, яку виробляє здоровий організм аби позбавитись чужорідного тіла або якоїсь іншої зарази. Бо лише у такий спосіб будь-яка зрівноважена система може запобігти саморуйнуванню — ізолюючи і видаляючи маргінальні елементи.

І я сидів у трахті, для чужого ока такий само типовий абориген, а насправді — чужинець.