Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Але ті добродії мають терпець і витримку, аби приборкати непокірного. Мого сусіду по камері, того, що був поперед новозеландцем, п'ятнадцять разів — п'ятнадцять разів! — наче впертого віслюка виганяли до присяжних, і те тривало, скажу я вам, не один і не два, а цілих три роки, то ж його до тих пір випихували у вогні рампи, доки той один із кращих у світі знавців пулярсько-фульської морфеміки, що вивчав її довгі десятиріччя, не вилазячи із продушеного крісла, а тоді, закохавшись у одну студенточку за її захоплення граматичними навантаженими чергуваннями початкових приголосних, що так нагадувало, як ви здогадалися, кельтські мови і приводило до просто таки разючих наукових наслідків, отже закохавшись на старості по самі вуха, отой старий телепень повіз її до Західної Сахари, аби там вона вдосконалила свою вимову, а вона — візьми, та й завійся із якимось бедуїном, чи хто він там був такий, що наш бідолаха усі попередні чотирнадцять разів і пробував втовкмачити присяжним, а як його випустили у п'ятнадцятий раз, то він щиросердно визнав, що убив її серед барханів, розчленувавши і згодувавши гієнам. Він мусив іще психологічно мотивувати, чому він те зробив. І він придумав.

І той мотив був таким переконливим — йшлося про їхнє розходження у трактовці редуплікації у вигляді гемінації останньої приголосної кореня при утворенні лексем з інтенсивним інтерактивним значенням, — що його одностайно визнали винним і скоренько, здається того таки дня, повісили. А розчленована ним студентка, певно, народила на той час вже купу нащадків своєму красеню-кочівнику і думати забула про старезного діда, що привіз її до Сахари.

Мене дуже засмутила його смерть, бо ми із ним саме почали досліджувати схожість редублікації, а саме немотивованої редублікації, у мовах новозеландців і африканців, оте туа-туа, бірі-бірі і таке інше, що так чарівно звучить у жіночих вустах, у цьому ми були одностайні, аж доки не торкнулися триплікаціїї, і отут-то між нами почав назрівати конфлікт, і він би таки призвів до справжньої війни, бо його висхідні позиції були помилковими, але я вже не встиг оте йому довести, бо його, здається, повісили. Коли я про те дізнався, мене охопив безпросвітний сум через те, що ми так і не закінчили нашу дискусію. А хай йому грець, тому дурню, що повторював наче папуга — думм віта суперест — бене ест — а усього лише на п'ятнадцятому разі у нього не витримали нерви і що я на нього витрачаю зараз стільки дорогоцінного часу.

Але я знову перервав свою розповідь про найкращий місяць мого життя, упродовж якого я був довершено щасливим, тому, думаю, його доцільно просто опустити із опису, бо читати цікаво лише про нещастя і терзання, а повторювати — ах-ах, як то було прекрасно! — просто несмак і неповага до високих літературних Anschpruch'iв мого читацького кола. Тому, перейду одразу до приїзду тієї целулоїдної ляльки.

Вона приїхала без того, аби написати лист чи потелефонувати, чи дати який факс, чи мейл, чи просто прислати поштового голубка. Ні, то була не її манера. Її манерою було відкривати двері ногою і пробивати стіни головою. То була жінка, яка знала чого хоче і завжди те отримувала. Висока, із великим черепом з фронтальною доліхоцефалією і світлою пігментацією шкіри, вона була живим наочним засобом до політичної антропології. Я був першим, кого вона стріла у домі, який вона апріорі вважала своїм. Вона зненавиділа мене з першого погляду, лише я відкрив їй двері. Я думав, що то Аліна, котра пішла погуляти з Фішером до озера, був дуже радий її поверненню і по-дурному щасливо посміхався. Бачите, ніщо не викликає у сторонньої людини такої ненависті до тебе як твоє щасливе обличчя.

А вже за тиждень, як я вам уже, здається, розказував, мене вигнали.

Це було так — Віра і Аліна поїхали полагоджувати справи із своїм адвокатом, Алекс і новоприбула кобилиця, позашлюбна дочка Жан-Люка, що її звали дуже по-американські, Мері Сміт, грали у якусь незнайому мені карткову гру, а мене послали за булочками до нідерхольцландців. Коли я повернувся, перед Мишачим деревом стояла моя дорожня валізка і вазон з азалією, що мені подарував якось марселець-п'яниця. Я переглянув поспіхом зібрані речі, шукаючи мої нотатки і кілька дорогих мені, а взагалі нікчемних дрібничок, і натиснув кнопку дзвоника, аби попросити якщо не пояснення, то хіба решту належних мені речей. Але дім мовчав. Здавалося, він був пустий і мертвий, навіть миші не шурхотіли горищем, навіть шашіль не точив старовинний буфет на кухні.