Тесс Герритсен - Асистент

— Тут є Генти? — запитала вона.

— На п’ятій сторінці, — відповіла Евелін. — Там їхнє фото.

Ріццолі побачила фотографію двох закоханих.

Каренна, тендітна й елеґантна, у чорній сукні з одним оголеним плечем, дивилася у веселі очі свого чоловіка. Її обличчя, обрамлене темним, ніби в іспанки, волоссям, світилося. Александр по-хлоп’ячому всміхався їй, і світлі пасма спадали йому на чоло.

— Вони були дуже гарні, правда? — тихо сказала Евелін. — Знаєте, якось дивно вийшло: я так і не мала нагоди поспілкуватися з ними по-справжньому, але я знала їхню музику. Слухала їхні записи, бачила живе виконання. Можна багато сказати про людину, просто слухаючи, як вона грає. І мені запам’яталося, як ніжно вони грали. Думаю, саме так я описала б їх: дуже ніжні, делікатні люди.

Ріццолі подивилася на сцену і спробувала уявити собі Каренну і Александра у вечір їхнього останнього виступу. Як мерехтіло її темне волосся, як блищала його віолончель. Їхня музика мов дует голосів, які співають одне для одного.

— Ви казали, що того вечора вони були розчаровані, — зазначив Фрост.

— Так.

— Скільки людей було в залі?

— Гадаю, ми продали десь чотириста п’ятдесят квитків.

«Чотириста п’ятдесят пар очей, спрямованих на сцену», — подумала Ріццолі. На сцену, де закохані купалися у світлі. Які почуття вони пробудили в слухачів? Насолоду музикою і гарним виконанням? Радість від погляду на двох закоханих? А може, інші, темні емоції ворухнулися в серці когось, хто сидів у цій-таки залі? Голод. Заздрощі. Напоєне гіркотою прагнення заволодіти власністю іншого чоловіка.

Ріццолі знову поглянула на фото подружжя.

« Тебе привернула краса цієї жінки? Чи їхнє кохання? »

Ріццолі пила каву без молока, втупившись у теки зі справами покійників. Річард і Ґейл Їґери. Рахітична Жінка. Александр Гент. І Чоловік-з-літака — його вже не вважали жертвою вбивства, але справа все одно висіла на ній. Мертвих завжди важко позбутися. Нескінченний потік трупів, кожен з яких вимагав її уваги. І кожен прагнув розповісти власну моторошну історію, варто лишень було Ріццолі копнути трохи глибше й витягнути на поверхню їхні кістки. І вона встигла викопати стільки, що всі ці покійники вже починали мішатися в її голові, наче скелети в братській могилі.

Коли опівдні зателефонували з ДНК-лабораторії, Ріццолі рада була бодай на деякий час відірватися від цієї купи документів, які німим докором лежали на столі. Вона підвелася з робочого місця й попрямувала до південного крила.

ДНК-лабораторія була розташована у S253. Криміналіста, який її викликав, звали Вальтер Де Ґрут. Бачачи Ріццолі, цей блідий голландець із відстороненим обличчям майже завжди супився. Вона зазвичай приходила для того, щоб в’їдливими чи улесливими словечками якомога швидше видобути з нього замовлений ДНК-профіль. Однак сьогодні він широко всміхнувся їй.

— Я провів авторадіографію, — сказав криміналіст, — ось плівка.

Під час авторадіографії використовують плівку, чутливу до радіоактивного випромінювання, щоб виявити схему розташування фрагментів ДНК. Де Ґрут зняв плівку із сушарки і прикріпив до негатоскопа. Згори вниз тягнулися паралельні ряди чорних позначок.

— Тут ми бачимо профіль ВКТП. Це варіативна кількість тандемних повторів. Я взяв ДНК з різних, наданих вами зразків і відокремив фрагменти за допомогою різних локусів. Це не гени, а повторювані ділянки ланцюга ДНК. Хороші ідентифікаційні маркери.

— А що це за «доріжки»? Що вони означають?

— Перші дві, ліворуч, контрольні. Найперша — це стандартний маркер довжини ДНК, щоб ми могли оцінити відносні позиції для різних зразків. Друга — ще один контрольний зразок. Третя, четверта і п’ята — це, звісно, фрагменти зразків, походження яких нам відоме.

— Про які зразки йдеться?

— Третій — це підозрюваний Джої Валентайн. Четвертий — доктор Їґер. П’ятий — місіс Їґер.

Ріццолі зупинилася на п’ятому зразку, намагаючись якось умістити у своїй голові думку про те, що перед нею фрагмент плану, за яким було створено Ґейл Їґер. Що людську істоту, унікальну в усьому, від обертонів сміху до відтінку білявого волосся, можна розкласти на ланцюжки темних цяток. Вона не бачила в результатах цього авторадіографічного дослідження нічого живого. Нічого від жінки, яка кохала свого чоловіка і оплакувала покійну матір. « Невже ми — лише ланцюжки хімічних сполук? Де на орбіті цієї подвійної спіралі душа? »