Тесс Герритсен - Двійник

— Дякую, що погодилися зустрітися зі мною, — мовила Мора.

— Мені було цікаво, якою ж виявиться дочка Амальтеї. Я знаю про вас, докторе Айлс, утім, тільки те, що прочитала в газетах.

Вона відкинулася на спинку крісла — їй було цілком комфортно. Свій дім мав переваги. Це вона роздавала милості, Мора ж про них прохала.

— Мені нічого не відомо про вас особисто. Але я хотіла б дізнатися.

— Чому?

— Я добре знаю Амальтею. Не можу втриматися від цікавості…

— Чи схожа дочка на матір?

О’Доннел підняла елегантну брову.

— Це ви сказали, не я.

— Однак я саме тому вас цікавлю, чи не так?

— А яка причина вашої цікавості? Чому ви тут?

Мора перевела погляд на картину над каміном. Сучасне мистецтво, чорні й білі олійні смуги. Вона сказала:

— Я хочу знати, хто ця жінка насправді.

— Ви знаєте, хто вона. Просто не хочете в це вірити. І ваша сестра теж не хотіла.

Мора спохмурніла.

— Ви зустрічалися з Анною?

— Насправді я її ніколи не бачила. Але місяці чотири тому мені зателефонувала жінка, яка назвалася дочкою Амальтеї. Я саме збиралася на два тижні до Оклахоми на судовий процес, тож зустрітися з нею не мала змоги. Ми поговорили по телефону. Вона навідувалася до матері у Фремінґем, так і дізналася, що я лікую Амальтею. Хотіла знати про неї більше, про її дитинство, її родину.

— А вам усе це відомо?

— Дещо я знаю зі шкільних записів. Дещо вона сама мені розповідала, коли була при собі. Я знаю, що вона народилася в Ловеллі. Коли їй було років дев’ять, її мати померла, і вона переїхала до дядька та кузена в штат Мен.

— Мен? — підняла очі Мора.

— Так. Вона закінчила школу в містечку під назвою Фокс Гарбор.

«Тепер зрозуміло, чому Анна обрала це місто. Я йшла слідами Анни, а от вона — материними».

— Після школи записи закінчуються, — вела далі О’Доннел. — Невідомо, куди вона звідти переїхала, як заробляла на життя. Найімовірніше, тоді в неї й почалася шизофренія. Зазвичай вона проявляється в ранньому дорослому віці. Амальтея, певно, роками блукала країною і зрештою стала такою, якою ви її бачили. Вигорілою, несвідомою. — О’Доннел пильно подивилася на Мору. — Картина вельми похмура. Вашій сестрі було важко прийняти, що ця жінка — справді її мати.

— Я дивлюся на неї й не бачу нічого знайомого. Нічого подібного на себе.

— А я бачу схожість. Однаковий колір волосся. Однакова лінія щелепи.

— Ми зовсім не схожі.

— Ви, правда, цього не бачите? — О’Доннел нахилилася вперед, очі прикуті до Мори. — Скажіть мені, докторе Айлс. Чому ви стали патологоанатомом?

Стривожена таким запитанням, Мора мовчки дивилася на неї.

— Ви могли піти в будь-яку галузь медицини. Акушерство, педіатрія. Могли б працювати з живими пацієнтами, але обрали патанатомію. Конкретніше — судову медицину.

— До чого це запитання?

— Сенс у тому, що вас певним чином приваблюють мерці.

— Це абсурд.

— То чому ви обрали цю сферу?

— Бо я люблю конкретні відповіді. Не люблю здогадки. Мені подобається бачити діагноз під лінзою свого мікроскопа.

— Ви не любите непевність.

— Невже хтось любить?

— Тоді могли б піти в математику чи стати інженером. Є стільки галузей, де потрібна точність, конкретні відповіді. Але ви тут, серед судмедекспертів, маєте справу з трупами. — О’Доннел помовчала, тоді тихо запитала: — Ви отримуєте від цього задоволення?

Мора прямо зустріла її погляд.

— Ні.

— Ви обрали професію, яка вас не тішить?

— Я обрала виклик. Це мені подобається, навіть якщо саме завдання неприємне.

— Ви не бачите, до чого я веду? Ви кажете, що в Амальтеї Ленк немає нічого знайомого. Дивитеся на неї і, певно, бачите щось страшне. Принаймні жінку, яка робила страшні речі. Люди дивляться на вас, докторе Айлс, і, можливо, думають так само.

— Нас не можна порівнювати.

— Ви знаєте, в чому звинувачують вашу матір?

— Так, мені сказали.

— А ви бачили звіти з розтинів?

— Ще ні.

— Я бачила. Під час суду захисники попросили проконсультувати їх щодо психічного стану вашої матері. Я бачила знімки, переглядала докази. Ви знаєте, що жертви були сестрами? Молоді жінки, яких затримала в дорозі негода.

— Так.

— І молодша була на дев’ятому місяці вагітності.

— Я все це знаю.

— То ви знаєте, що ваша мати підібрала цих жінок на шосе. Провезла тридцять миль до хатини в лісі. Пробила їм голови ломом, а тоді зробила дещо, дивовижно — і дивно — логічне. Вона поїхала на заправку й наповнила каністру бензином. Повернулася до хижки й підпалила її із двома тілами всередині. — О’Доннел нахилила голову. — Ви не вважаєте це цікавим?