Тесс Герритсен - Двійник

Мора спохмурніла.

— Навіщо?

— Вона стверджує, що це — частина її дослідження жорстокої поведінки. Має теорію про те, що вбивці не відповідальні за свої дії. Начебто якась отримана в дитинстві гуля на голові робить їх схильними до насильства. Звісно ж, в адвокатів її номер на кнопці швидкого набору. Вона, певно, може розповісти, що Джеффрі Дамера [14] Джеффрі Дамер (1960—1994) — серійний убивця, який з 1987 по 1991 рік зґвалтував і вбив 17 юнаків та чоловіків; засуджений до 15 довічних ув’язнень, забитий насмерть у в’язниці іншим ув’язненим. просто не так зрозуміли, а Джон Вейн Ґейсі [15] Джон Вейн Ґейсі (1942—1994) — «убивця-клоун», у період з 1972 по 1978 рік зґвалтував і вбив принаймні 33 хлопців та підлітків; засуджений до смертної кари і страчений. В обох випадках захист наполягав на тому, що їхні підопічні неосудні через психічні захворювання, однак ці заяви були спростовані судом. змалку забагато бився головою. Вона будь-кого захищатиме.

— Люди роблять те, за що їм платять.

— Навряд чи вона робить це заради грошей.

— А заради чого?

— Це для неї можливість наблизитися до тих, хто вбиває. Вона каже, що це все заради науки, заради досліджень. Так, Йозеф Менгеле [16] Доктор Йозеф Менгеле (1911—1979) — німецький лікар, що проводив експерименти над в’язнями табору Освенцім у період Другої світової війни. теж наукою займався. Це просто виправдання, спосіб надати тому, що вона робить, хоч якоїсь респектабельності.

— А що вона робить?

— О’Доннел шукає чогось захопливого. Її збуджують фантазії вбивці. Вона любить улазити йому в голову, роздивлятися там, бачити те, що бачить він. Розуміти, як це — бути чудовиськом.

— Вас послухати, так вона сама одна з них.

— Може, їй цього хотілося б. Я бачила листи, які вона писала Ґойтові у в’язницю. Спонукала його розповідати їй про свої вбивства в деталях. О, так, вона любить деталі.

— Багатьох людей цікавлять моторошні речі.

— Вона не просто цікавиться. Вона хоче знати, як це — розрізати шкіру й дивитися, як жертва стікає кров’ю. Як це — насолоджуватися своєю владою. Вона голодна до таких деталей так само, як упирі голодні до крові. — Ріццолі замовкла. Спантеличено засміялася. — Знаєте, я тут дещо зрозуміла. Саме так і є, вона — упир. Вони з Гойтом годуються одне одним. Він звіряє їй свої фантазії, вона каже йому, що плекати їх цілком нормально. Нормально заводитися від самої думки про те, як перерізаєш комусь горлянку.

— І тепер вона ходить до моєї матері.

— Так. — Ріццолі глянула на Мору. — Цікаво, якими фантазіями вони діляться.

Мора замислилася про злочини, в яких звинувачували Амальтею Ленк. Запитала себе, що відбувалося в її голові, коли вона забивала двох сестер з узбіччя. Чи тремтіла вона в передчутті цієї п’янкої ін’єкції влади?

— Те, що О’Доннел уважає Амальтею вартою візитів, уже про щось говорить, — сказала детектив.

— Про що це має говорити?

— О’Доннел не марнуватиме часу на простих убивць. Її не цікавить хлопець, який підстрелив касира в цілодобовій крамничці під час пограбування. Або чоловік, який так розізлився на дружину, що зіштовхнув її зі сходів. Ні, вона проводить час із тими покидьками, які вбивають, тому що це приносить їм насолоду. Тими, хто прокручує ніж у рані, бо насолоджується тим, як він дряпає об кістку. Вона проводить час із особливими злочинцями. З чудовиськами.

«Моя мати, — подумала Мора. — Невже вона теж чудовисько?»

Будинок Джойс О’Доннел стояв на Браттл-стрит у Кембриджі — велика біла споруда колоніального стилю серед інших вишуканих будинків. Кований паркан оточував дворик із досконалим газоном та вкритими корою клумбами, на яких слухняно квітнули троянди. Садок був дуже акуратний, ніякого безладу, і, йдучи вимощеною гранітом стежиною до вхідних дверей, Мора вже уявляла собі власницю будинку. Доглянута, охайно вбрана. У голові такий само порядок, як і в садку.

Жінка, яка відчинила їй двері, була саме такою, якою Мора її уявляла.

Доктор О’Доннел була попелястою білявкою з бездоганною блідою шкірою. Крій блакитної оксфордської сорочки, заправленої в білі слакси, підкреслював тонку талію. Вона дивилася на Мору без приязні — в її очах Мора радше побачила гострий блиск допитливості. Погляд науковиці, яка вивчає новий зразок.

— Докторе О’Доннел? Я Мора Айлс.

О’Доннел міцно потиснула їй руку.

— Заходьте.

Мора ввійшла до будинку, такого ж елегантного й холодного, як його господиня. Єдиними теплими акцентами в ньому були східні килими на темній тиковій підлозі. Хазяйка провела її від фойє до стриманої вітальні, де Мора ніяково опустилася на диван, оббитий білим шовком. О’Доннел сіла в крісло навпроти неї. На низькому столику рожевого дерева, що розділяв їх, лежали стос документів та цифровий диктофон. Хоча він був вимкнутий, його загрозливість тільки посилила відчуття незручності.