Тесс Герритсен - Двійник

— Привіт, Амальтеє, — мовила Мора. — Ти знаєш, хто я така?

Мовчання.

— Мене звати Мора Айлс. Я… — Вона ковтнула. — Я дуже довго вас шукала.

«Усе своє життя».

Жінка смикнула головою. Не у відповідь на Морині слова — просто мимовільний тик. Спалах імпульсу, що заблукав між нервами та м’язами.

— Амальтеє, я ваша дочка.

Мора дивилася на неї, чекала на реакцію. Прагнула побачити її. Цієї миті все решта навколо немовби зникло. Вона не чула какофонію дитячих голосів, дзенькіт четвертаків у автоматі чи того, як рипіли на лінолеумі ніжки стільців. Бачила тільки цю втомлену, зламану жінку.

— Можете на мене подивитися? Будь ласка, гляньте на мене.

Нарешті голова піднялася, різкими маленькими рухами, наче в механічної ляльки з іржавими коліщатами. Нечупарне волосся розійшлося, на Морі зосередився погляд непроникливих очей. Вона нічого не бачила в них, ані усвідомлення, ані душі. Вуста Амальтеї ворушилися, але без звуків. Просто чергове посмикування м’язів — без наміру, без змісту.

Повз них прошкандибав маленький хлопчик, за яким тягнувся запах мокрого підгузка. За сусіднім столом світло-русява жінка в тюремній джинсі тихо схлипувала, зронивши голову на руки, а її гість невиразно дивився на неї. Саме в цю мить мали місце з десяток родинних драм, подібних на Морину; вона була всього лиш однією з епізодичних героїнь, нездатною визирнути за межі своєї кризи.

— До вас приходила моя сестра Анна, — мовила вона. — Дуже схожа на мене. Пам’ятаєте її?

Тепер Амальтея рухала щелепою так, наче щось жувала. Уявну їжу, смак якої відчувала тільки вона.

«Ні, звісно ж, вона не пам’ятає, — думала Мора, із розпачем дивлячись на порожній вираз обличчя Амальтеї. — Вона не усвідомлює, що я тут, хто я така, чому я тут. Я горлаю в порожнечу і чую у відповідь тільки луну власного голосу».

Уперто вирішивши видобути з неї реакцію, хоч яку-небудь, Мора сказала майже з навмисною жорстокістю:

— Анна померла. Друга ваша дочка мертва. Ви про це знали?

Відповіді не було.

«Якого біса я взагалі стараюся? Нікого немає вдома. У цих очах немає життя».

— Ну що ж, — мовила вона. — Повернуся іншого разу. Може, тоді ви зі мною поговорите.

Мора зітхнула й підвелася, озирнулася, шукаючи поглядом охоронницю. Помітила її в іншому кутку кімнати і щойно піднесла руку, махаючи їй, коли почула голос. Такий тихий шепіт, що він цілком міг виявитися уявним.

— Іди геть.

Вона збентежено глянула на Амальтею, яка сиділа в тій самій позі, із тремтливими губами й розфокусованими очима.

Мора повільно опустилася на стілець.

— Що ви сказали?

Амальтея підняла на неї погляд. І на коротку мить Мора побачила в ньому свідомість. Проблиск розуму.

— Іди геть. Поки він тебе не побачив.

Мора не зводила з неї очей. Її спиною пробігся холодок, волосинки ззаду шиї піднялися.

Світлокоса жінка за сусіднім столом досі плакала. Її гість підвівся і сказав:

— Вибач, тобі доведеться це прийняти. Так уже склалося.

Він пішов до свого життя на волі, де жінки носять гарненькі блузки, а не синю джинсу. Де замкнені двері можна відімкнути.

— Хто? — м’яко запитала Мора. Амальтея не відповідала. — Хто мене побачить, Амальтеє?

І з тиском:

— Що ви хочете сказати?

Але очі Амальтеї знову затьмарилися. Коротенький спалах свідомості закінчився, і Мора знову дивилася в порожнечу.

— То як, ви закінчили? — бадьоро запитала охоронниця.

— Вона завжди така? — запитала Мора, дивлячись, як вуста Амальтеї складають беззвучні слова.

— Майже завжди. Бувають хороші дні, бувають погані.

— Вона до мене майже не говорила.

— Заговорить, коли буде краще вас знати. Вона переважно вся в собі, але іноді виходить із цього стану. Пише листи, навіть телефоном користується.

— І кому телефонує?

— Не знаю. Певно, що своєму мозкоправу.

— Доктору О’Доннел?

— Білявці. Вона приходила кілька разів, тож Амальтея до неї звикла. Правда ж, люба? — Охоронниця потягнулася до її руки. — Нумо вставати. Відведемо тебе назад.

Амальтея слухняно підвелася, дозволила охоронниці вивести себе з-за столу. Зробила кілька кроків, тоді спинилася.

— Ходімо, Амальтеє.

Однак ув’язнена не зрушила з місця. Стояла, наче її м’язи раптово затверднули.

— Дорогенька, я не можу чекати на тебе весь день. Ходімо.

Жінка спроквола повернулася. Очі так і були порожні, і слова пролунали не зовсім людським голосом, радше механічним. Наче щось чужорідне транслювало себе через машину. Вона подивилася на Мору.