Стивен Кинг - Інститут

— Що ти тут робиш? — спитав прибиральник Фред.

— Просто гуляю, — відповів Люк. — Роздивляюся, що цікавого.

— Нічого цікавого тут нема. Іди туди, звідки прийшов. Пограйся з іншими.

— А що, як я не хочу?

Прозвучало це не зухвало, а якось жалюгідно, і Люк пошкодував, що відкрив рота.

На одному стегні у Фреда висіла рація, а на другому — шокер. І Фред уже його торкався.

— Іди звідси. Ще раз не повторюватиму.

— Окей. Гарного дня, Фреде.

— Якого ще нахер гарного дня.

Знову ввімкнулася полірувальна машинка.

Люк пішов геть, дивуючись, як швидко всі безумовні припущення щодо дорослих (насамперед що вони добре до тебе ставляться, якщо ти чиниш так само) розвіялися в прах. Він намагався не зазирати до порожніх кімнат, повз які проходив. Від них ставало моторошно. Скільки дітей у них пережило? Що з ними відбувалося, коли вони потрапляли в Задню половину? І де вони зараз? Удома?

— Які нахер удома, — пробурмотів Люк і пошкодував, що поруч немає мами, яка б почула лайку і докорила йому за це. Без батька було погано. А без мами він весь час почувався так, наче йому щойно вирвали зуба.

Дійшовши до коридору з автоматом для льоду, він побачив, що при дверях до кімнати Ейвері стоїть візочок Морін. Люк зазирнув усередину, і жінка всміхнулася до нього, розправивши брижі на покривалі.

— Усе гаразд, Люку?

Дурне питання, але він знав, що то без злого умислу. Яким чином він це знав — причина у вчорашньому світловому шоу. Або ж ні.

Обличчя в Морін від учора зблідло, зморшки навколо рота поглибились. «З цією жінкою щось негаразд», — подумав Люк.

— Авжеж. А у вас?

— Добре. — Вона брехала. Це вже не чуйка, не видіння, а непорушний факт. — Окрім того, що цей… Ейвері… обмочив сьогодні ліжко. — Вона зітхнула. — Не він перший і не він останній. Пощастило, що матрац наскрізь не протік. А ти ходи собі, Люку. Гарного тобі дня.

Морін дивилася просто на нього, в очах була надія. Хоча, може, надія крилася в чомусь позаду цих очей. «Вони мене змінили, — подумав Люк. — Не знаю як і не знаю наскільки, але так, змінили. Чогось мені додали». Люк був дуже радий, що збрехав на тесті з картами. І дуже радий, що в його брехню вірили. Принаймні поки що.

Люк прикинувся, наче збирається йти, а тоді розвернувся.

— Я, мабуть, ще льоду наберу. Мені вчора понавішали лящів, обличчя болить.

— То ходи, синку. Ходи набери.

І знову це «синку» його зігріло. Від нього хотілось усміхатися.

Він узяв у себе в кімнаті відерце, вилив талу воду в раковину і повернувся з ним до автомата. Морін уже була там, вона стояла, перехилившись, упершись сідницями в шлакобетонну стіну, обхопивши руками литки майже біля щиколоток. Люк поспішив до неї, та вона відмахнулась.

— Просто потягаю спину. Кістками хрущу.

Люк відчинив кришку автомата і став набирати лід. Він не міг передати Морін записку, як це зробила Каліша, бо хоч у нього був ноутбук, та паперу і ручки не було. Навіть недогризка олівця. Може, воно й на краще. Записки тут передавати небезпечно.

— Лі Фінк, у Берлінгтоні, — пробурмотів він, нагрібаючи лід. — Рудольф Дейвіс, у Монпельє. В обох по п’ять зірок на «Legal Eagle». Це сайт для споживачів. Запам’я­таєте імена?

— Лі Фінк, Рудольф Дейвіс. Благослови тебе Боже, Люку.

Люк знав, що на цьому можна й закінчити, але йому було цікаво. Йому завжди було цікаво. Тож замість піти він заколотив кригу, наче хотів її подрібнити. Дрібнити не було потреби, але тріскіт виходив добрий і гучний.

— Ейвері сказав, що ви збираєте гроші для якогось хлопчика. Це, звичайно, не моя справа…

— Малий Діксон — один із ясновидців, так? Певно, дуже сильний, мочиться він у ліжко чи ні. У нього досьє без рожевих наліпок.

— Так і є. — Люк продовжив мішати лід совочком.

— Ну, він правий. Мого хлопчика всиновили через церкву, одразу як він народився. Я хотіла його собі лишити, але пастор і мама мене відмовили. Тобі справді небайдуже, Люку?

— Так.

Справді небайдуже, але розводити довгі розмови — погана ідея. Вони , може, і не чують, та можуть бачити.

— Коли в мене почала боліти спина, я вирішила, що маю знати, що з ним сталось, і я дізналась. За законом не можна розголошувати, куди потрапляють такі діти, але церква веде записи ще з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого, і я добула комп’ютерний пароль. Пастор тримає його під клавіатурою в приході. Мій хлопчик живе всього за два міста від мого, у Вермонті. Закінчує старші класи. Хоче ходити в коледж. І про це я дізналася. Мій син хоче в коледж. Ось для чого ці гроші, а не на оплату боргів того брудного собаки.