Стивен Кинг - Інститут

На майданчику були Ейвері та Гелен, стрибали на батуті. Гелен, вочевидь, учила малого виконувати переверт уперед. Невдовзі стемніє, і їм доведеться зайти всередину. Хоча майданчик ніколи не замикався, освітлення там не було, і це відбивало охоту тусити там по ночах.

— Уперше. Всі жетони витратила. Смак жахливий. Хочеш ковтнути?

Вона простягнула пляшечку з напоєм під назвою «Чай з причудою».

— Я пас. Ша, чому ти мені не сказала, що той світловий тест такий кепський?

— Зви мене Калішею. Ти єдиний, хто так робить, і мені це подобається.

Язик їй уже трохи плутався. Вона спожила не більш як пару унцій [63] 1 унція ≈ 50 мл. алкогольного чаю, але, вирішив Люк, Каліша просто не звикла до такого питва.

— Гаразд, Калішо. То чому ти мені не сказала?

Вона стенула плечима.

— Ну дивишся ти на стрибучі різнокольорові вогники, поки тобі трохи не запаморочиться. Що такого кепського?

«Кепського» прозвучало як «кеського».

— Невже? З тобою так і було?

— Ага. А що? Що з тобою було?

— Мені зробили перший укол, і почалася реакція. Горло склепилося. На якусь хвилину я подумав, що помру.

— Ого. Мені перед тестом зробили укол, але нічого не трапилось. А з тобою таки щось погане було. Мені шкода, Люкі.

— Це тільки перша половина того поганого. Я вирубився, поки дивився на вогники. Здається, в мене почались судоми. — Він також трохи напудив у штани, але цю інформацію розголошувати не збирався. — А коли отямився…

Тут він затнувся, щоб опанувати себе. Люк не збирався рюмсати перед цією симпатичною дівчиною з такими гарними карими очима і кучерявим чорним волоссям.

— Коли отямився, то мене ляпали по щоках.

Каліша виструнчилась.

— Що?!

Люк кивнув.

— Потім один лікар… Еванс, знаєш такого?

— Той, що з вусами-масюськами.

Каліша поморщила носа і ковтнула з пляшки.

— Ага, він. У нього були карти, і він хотів, щоб я вгадав, що на них зображено. Колода для ясновидців. Ти про них розказувала, пам’ятаєш?

— Авжеж. Я з ними десяток тестів склала. Два десятки. Але після вогників мені нічого такого не робили. Просто відвели до себе в кімнату. — Вона зробила ще один маленький ковток. — Мабуть, документацію поплутали і вирішили, що ти ТП, а не ТК.

— Я теж спочатку так подумав і сказав їм, та мене так само ляскали. Наче вирішили, що я прикидаюся.

— Я такої маячні давно не чула, — сказала Каліша.

«Чуя» замість «чула».

— Мабуть, це через те, що я, як ви тут кажете, не поз. Я звичайний. А нас, звичайних, тут називають «рожевими».

— Ага, «рожевими». Точно.

— А решта? З іншими дітьми щось таке траплялось?

— Ніколи не питала. Певен, що не хочеш ковточок?

Люк узяв у неї пляшку і насилу сьорбнув — здебільшого для того, щоб Каліша все сама не допивала. На його думку, їй уже було достатньо. Напій виявився таким огидним, як він і уявляв. Люк віддав пляшку дівчині.

— Хіба тобі не цікаво, що я тут відзначаю?

— Що?

— Айріс. На спогад. Вона — як ти, нічого особливого, звичайна маленька ТК. Годину тому по неї прийшли, її забрали. Як сказав би Джордж, більше ми її не побачимо.

Каліша заплакала. Люк оповив її рукою. Що ще було ро­бити, він не знав. Дівчина похилила голову йому на плече.

Тієї ж ночі Люк знову зайшов на сайт містера Ґріффіна, забив адресу «Стар Триб» і майже три хвилини вдивлявся в екран, перш ніж стерти запит, так і не натиснувши enter. «Боягуз, — подумав він. — Я боягуз. Якщо вони померли, то мені слід про це знати». Тільки він не уявляв, як можна дізнатися такі новини і не зламатися остаточно. Окрім того, хіба буде з того якась користь?

І натомість Люк забив у пошук «адвокат боргових зобов’язань вермонт». Він уже досліджував це питання, але подумав, що ніколи не завадить свої результати перевірити. І це допоможе згаяти час.

За двадцять хвилин він вимкнув ноутбук і завагався, чи не піти прогулятись і подивитися, хто ще не лягав (перед­усім — Каліша, якщо не відсипалася після свого «чаю»), аж тут повернулися різнокольорові цятки. Вони завертілися Люкові перед очима, і світ почав линути. Відходити, наче поїзд від станції, що Люк спостерігав за ним із платформи.

Хлопець поклав голову на закритий ноутбук і кілька разів повільно, глибоко вдихнув, наказуючи собі триматися, триматися, просто триматися. Примовляючи собі, що воно минеться, і не дозволяючи уявляти, що буде, якщо не минеться. Принаймні Люк міг ковтати. З ковтанням усе було нормально, і зрештою відчуття, мов він лине геть від самого себе, лине у всесвіт сяйних вихрів, таки минулося. Люк не знав, скільки часу пройшло, певно, хвилина чи дві, але йому здавалося, що набагато більше.