Стивен Кинг - Інститут

— Я хочу до себе в кімнату, — сказав Люк.

Голос усе одно линув не з рота, хоча цього разу — вже ближче. Мабуть.

— Я хочу лягти. Мені зле.

— Запаморочення минеться, — сказав Гендрікс, — хоч я тобі радив би не вечеряти. А зараз я хочу, щоб ти уважно слідкував за лікарем Евансом. У нас для тебе є невеличкий тест. Щойно він скінчиться, ти повернешся у свою кімнату і… гм… віддихнеш.

Еванс узяв першу карту, глянув на неї.

— Що в мене? — спитав він.

— Карта, — відповів Люк.

— Прибережи свої жарти для ютьюбу, — мовила Присцилла і дала йому ляща — набагато сильнішого, ніж ті, якими виводила його з забуття.

У Люка задзвеніло у вусі, але в голові трохи прояснилось. Він глянув на Присциллу і ніякої нерішучості не помітив. Ніякого жалю. Нічого. Люк збагнув, що в її очах він ніяка не дитина. Їй вдалося створити у своїй уяві жорсткий розподіл. Люк для неї піддослідний. Піддослідного треба змусити зробити те, що від нього вимагається, а якщо не виходить, то вдатися до того, що психологи називають негативним підкріпленням. Але коли тести скінчаються? Ти ідеш собі в підсобку випити кави з лікером «Деніш», погуторити про своїх дітей (то справжні діти) чи побурчати на теми політики, спорту й погоди.

Та хіба він усього цього не знав? Нехай так, тільки от тео­ретичні знання і правда, від якої в тебе шкіру пече, — різні речі. Люк розумів, що колись (швидше за все, невдовзі) він здригатиметься щоразу, як перед ним здійматимуть долоню, — навіть щоби просто потиснути руку чи дати «п’ять».

Еванс охайно відклав карту вбік і взяв з колоди наступну.

— Як щодо цієї, Люку?

— Я ж сказав вам, що не знаю! Звідки мені знати, що…

Присцилла знову дала йому ляпаса. У вусі задзвеніло ще дужче, і Люк заплакав. Мимоволі. Раніше він гадав, що Інститут — це кошмар, але виявилось, що справжній кошмар — ось він: це коли ти наполовину вислизнув із тіла, а тебе питають, що намальовано на карті, якої ти не бачиш, і б’ють щоразу, як кажеш, що не знаєш.

— Постарайся, Люку, — мовив Гендрікс на те вухо, в якому не дзвеніло.

— Я хочу до себе. Я втомився! І мені зле.

Еванс відклав другу карту і взяв третю.

— Що це?

— Ви помилилися, — сказав Люк. — Я ТК, а не ТП. То, мабуть, Каліша могла б вам розказати, що це за карти, а Ейвері, він точно зміг би. Але я не ТП!

Еванс узяв четверту.

— Що це? Ляпаси вже скінчилися. Кажи, що це за карта, інакше Брендон вдарить тебе шокером, а це боляче. Певно, судомити більше не буде, але всяке можливо, тому скажи мені, Люку, що на цій карті?

— Бруклінський міст! — загорлав Люк. — Ейфелева вежа! Бред Пітт у смокінгу, собака, що сере, Інді 50061, я не знаю !

Він чекав на удар струмом — певно, доглядачі носили якийсь пристрій для того. Може, він тріщатиме, може, гудітиме. Може, взагалі буде безшумний, і Люк просто смикнеться й повалиться на підлогу, судомний і заслинений. Натомість Еванс відклав карту і махнув Брендону, щоб той відійшов. Люку від цього не полегшало.

«Краще б я помер, — подумав він. — Лежав би собі мертвий і нічого цього не знав».

— Присцилло, — мовив Гендрікс, — відведи Люка до його кімнати.

— Так, лікарю. Брене, допоможи мені з ним до ліфта.

Поки вони туди дійшли, Люк устиг оговтатися, думки знову побігли звичними коліями. Чи вимкнули вони тоді проєктор? А він усе одно бачив цятки?

— Ви помилилися. — Рот і горло в Люка вкрай пересох­ли. — Я не те, що ви тут називаєте ТП. Вам це відомо, правда?

— Та однаково, — байдуже мовила Присцилла.

Вона повернулася до Брендона і всміхнулася по-справж­ньому, перетворившись на абсолютно іншу людину.

— Побачимось пізніше, згода?

Брендон вишкірився.

— Ще б пак.

Тоді він повернувся до Люка, раптом стис пальці в кулак і сунув ним Люку в обличчя. Зупинився за дюйм від носа, але Люк устиг скривитися і зойкнути. Брендон задоволено розсміявся, а Присцилла всміхнулася з виразом «хлопці ніколи не дорослішають».

— Диви не ятри її, Люку, — сказав Брендон і манірно почвалав собі коридором поверху «С». Шокер у кобурі бився йому об стегно.

У головному коридорі (цю частину будівлі Люк означив для себе як житлове крило) стояли дві маленькі дівчинки, Ґерда і Ґрета. Вони дивилися широко розчахнутими переляканими очима, трималися за руки і стискали під пахвами ляльок — таких же ідентичних, як вони самі. Люкові вони нагадували близнючок із якогось старого жахастика.

Присцилла довела його до дверей кімнати і пішла геть, нічого не сказавши. Люк зайшов до себе, поглянув, чи не забрали в нього ноутбук, і повалився на ліжко, навіть не скинувши взуття. По тому він проспав п’ять годин.