Стивен Кинг - Інститут

— Фу-у-у, — сказала Гелен. — Хтось їв кукурудзу на молоці, ото гидота.

— Легше? — спитав Нікі.

Новенький кивнув.

— Усе?

Новенький потрусив головою і знову вивергнув, цього разу з меншою силою.

— Я, по-моєму…

Він прочистив горло, і з рота знов полетіли бризки.

— Господи Ісусе, — мовив Нікі, витираючи собі щоку. — А ти рушників до своїх ригалів не докладаєш?

— Я, по-моєму, зомлію.

— Та де там, — сказав Люк.

Насправді щодо цього він був не певен, але краще було зберігати оптимістичний настрій.

— Ходімо сюди, в затінок.

Діти довели хлопця до столика для пікніків. Каліша присіла поруч і наказала опустити голову. Той послухався, не сперечаючись.

— Як тебе звати? — спитав Нікі.

— Гаррі Кросс. — Уся лють вивітрилась, голос звучав утомлено й сумирно. — Я з Сельми. Це в Алабамі. Не знаю, як я сюди потрапив і що зі мною сталося, нічо’ не знаю.

— Ми тобі можемо дещо розказати, — пообіцяв Люк, — але зав’язуй з оцією сранню і поводься по-людськи. Тут і так непереливки, ще між собою битися не вистачало.

— І ти маєш вибачитись перед Ейвері, — додав Джордж. Від шкільного блазня не лишилось і сліду. — Саме з цього починається людське поводження.

— Усе гаразд, — сказав Ейвері. — Він мене не забив.

Каліша не зважала:

— Вибачайся.

Гаррі Кросс підвів погляд. Повів рукою по своєму розпашілому, грубуватому обличчю.

— Вибач, що штовхнув тебе, малий. — Він роззирнувся до інших. — Згодиться?

— Наполовину згодиться. — Люк указав на Калішу. — Перед нею також.

Гаррі важко зітхнув.

— Вибач, як тебе там звати.

— Каліша. Якщо ми таки потоваришуємо, що наразі здається не дуже вірогідним, то називатимеш мене Ша.

— Тільки не молодчинкою, — сказав Люк.

Джордж засміявся і поплескав його по спині.

— Байдуже, — пробурмотів Гаррі й ще щось стер із підборіддя.

— А тепер, коли ми всі трохи заспокоїлись, — сказав Нікі, — чому б нам не закінчити наш клятий бадмін…

— Привіт, дівчата, — сказала Айріс. — Не хочете до нас приєднатися?

Люк озирнувся. Джо вже не було. На його місці стояли дві маленькі біляві дівчинки. Вони трималися за руки, і на їхніх обличчях були написані однакові емоції — приголомшення і жах. Усе в них було однакове, крім футболок: одна зелена, друга червона. Люк згадав доктора Сьюза: Перше створіння і Друге створіння [58] Доктор Сьюз — американський дитячий письменник («Як Ґрінч викрав Різдво»); Перше створіння і Друге створіння (Thing One, Thing Two) — двійко ідентичних антагоністів із книжки «Кіт у капелюсі». .

— Ходіть сюди, — сказала Каліша. — Усе гаразд. Буча вщухла.

«Якби ж то», — подумав Люк.

За п’ятнадцять хвилин до четвертої того ж дня Люк сидів у себе в кімнаті й набирався інформації про вермонтських юристів, які спеціалізувалися на Акті про сумлінні практики стягання боргів. Поки в нього ніхто не питав, чому його цікавить саме це питання. Ніхто не питав і про Невидимця Веллса. Люк гадав, що можна було б розробити якийсь тест і дізнатися, чи моніторять його комп’ютер (наприклад, пошукати в ґуґлі способи вчинити самогубство — це, мабуть, спрацювало б), та потім вирішив, що це безглуздо. Навіщо копати сонного пса? І оскільки, враховуючи теперішній спосіб життя, легше йому від цього не стане, то краще й не знати.

У двері коротко постукали. Вони прочинилися, не встиг Люк і припросити. Це була одна з доглядачок. Висока, з темним волоссям і табличкою на рожевій блузі, де було зазначено «ПРИСЦИЛЛА».

— Очний тест, так? — спитав Люк, вимикаючи ноутбук.

— Так. Ходімо.

Жодної усмішки, жодного радісного щебетання. Після Ґледіс Люк був цьому тільки радий.

Вони знову скористалися ліфтом і вийшли на поверсі «С».

— Скільки тут підземних поверхів? — спитав Люк.

Присцилла глипнула на нього.

— Не твоє діло.

— Я тільки хотів зав’я…

— Не треба. Просто заткнися.

Люк заткнувся.

У старому доброму кабінеті «С-17» на нього чекав не Зік, а інший технік, на чиєму бейджику стояло ім’я «БРЕНДОН». Ще там були двоє чоловіків у костюмах, один тримав у руках айпад, другий — папку-планшет. Вони не мали жодних бейджиків, і Люк здогадався, що це лікарі. Один був напрочуд високий і з таким черевом, що Гаррі Кроссу й не снилося. Чоловік ступив уперед і простягнув руку.

— Привіт, Люку. Я лікар Гендрікс, керівник з медичних процедур.

Люк просто дивився на простягнуту руку, не відчуваючи потреби її тиснути. Він засвоював багато нових поведінкових моделей. Було цікаво, але в жаский спосіб.