Стивен Кинг - Інститут

— Ти ТП чи ТК? — спитала Айріс.

— Припускаю, що ТК. — Хоча насправді це вже було далеко не припущення. — Інколи біля мене рухаються речі, а оскільки я не вірю в полтерґейстів, то це, певно, я і роблю. Але ж моїх здібностей недостатньо, щоб…

Люк затнувся. «Недостатньо для того, щоб я опинився тут», — подумав він. Однак він уже тут.

— Позитивний ТК? — спитав Джордж і рушив до столу для пікніків.

Люк посунув за ним, дві дівчини — слідом. Він міг вирахувати приблизний вік лісу, що їх оточував, знав назви сотні різних бактерій, міг прочитати цим дітлахам лекцію про Гемінґвея, Фолкнера чи Вольтера, та все одно він ніколи й аж настільки не пас задніх.

— Уявлення не маю, що це значить.

Пояснила Каліша:

— Пози — це так вони називають дітей типу мене і Джорджа. Лаборанти, доглядачі та лікарі. Ми не маємо цього знати…

— Але знаємо, — закінчила Айріс. — Так званий секрет Полішинеля. Позитивні ТП і ТК можуть застосовувати здібності, коли заманеться, принаймні в більшості випадків. На відміну від решти. У мене речі рухаються тільки тоді, коли я злюся, дуже радію або мене просто захопили розполохом. Це відбувається несамохіть, як чхання. Тож я середньостатистична. А середньостатистичних ТК і ТП вони називають «рожевими».

— Чому? — спитав Люк.

— Бо якщо в тебе посередні здібності, то на паперах у твоїй теці ставлять маленьку рожеву крапку. Ми також не мали б знати, що там у наших теках, але я примудрилася зазирнути у свою. Інколи вони недбалі.

— Але обережність не завадить, бо вони цю недбалість можуть засунути тобі в дупу і провернути, — сказала Каліша.

— У «рожевих» більше тестів і більше уколів, — сказала Айріс. — І в баці я побувала. Паршиво, але жити можна.

— Що таке…

Джордж не дав Люкові закінчити питання.

— Я ТК-поз, у мене в теці немає рожевих крапок. Рожевий — не про цього малого.

— Ти бачив свою справу? — спитав Люк.

— А мені не треба. Я й так крутий. Диви-но.

Жодної концентрації в стилі індуїстських свамі — малий стояв собі спокійно, аж раптом сталось дещо надзвичайне. (Принаймні Люку це видалося надзвичайним, хоча на дівчат, вочевидь, великого враження не справило.) Хмара «мінджів», що кружляла в Джорджа над головою, відлетіла назад, утворивши при цьому щось на кшталт хвоста комети, — наче комашню здув сильний порив вітру. От тільки вітру не було .

— Бачиш? — спитав Джордж. — ТК-поз у дії. Тільки воно недовго триває.

І правда. Комашня вже повернулася і намотувала кола біля Джорджа. Відлякував її тільки репелент.

— А цей твій другий кидок у кошик? — спитав Люк. — Ти міг скерувати м’яч?

Джордж із жалем похитав головою.

— От би вони дістали якогось потужного ТК-поза, — сказала Айріс.

Запал від знайомства з новеньким уже минув. Вона виглядала втомленою, наляканою і старшою за свій вік — п’ятнадцятирічний, за припущенням Люка.

— Щоб він нас нахрін звідси телепортнув, — продов­жила вона, сіла за стіл для пікніків і затулила очі рукою.

Каліша присіла поруч і поклала їй руку на плече.

— Годі тобі, все буде добре.

— Ні, не буде, — відповіла Айріс. — Поглянь на мене, я наче подушечка для голок.

Айріс випростала руки. На лівій було два пластирі, на правій — три. Тоді дівчина хутко протерла очі й змінила вираз на обличчі — як визначив Люк, він мав означати впевненість і рішучість.

— То що, новенький, — знову заговорила Айріс, — ти можеш зумисне рухати речі?

Люк ніколи не порушував уголос тему «думки, що править матерією», тобто телекінезу, хіба що зі своїми батьками. Мама казала, що як люди про це дізнаються, то перепудяться. Тато казав, що це не найважливіша його здібність. Люк з обома точками зору погоджувався, але ці діти не спуджувались, і тут ця здібність таки багато важила. Це було ясно як день.

— Ні. Я навіть вухами ворушити не можу.

Усі засміялись, і Люк розслабився. Це місце було дивним і лячним, але хоч діти видавалися нормальними.

— Час від часу щось навколо мене рухається, та й по всьому. Тарілки чи столове приладдя. Інколи двері самі по собі зачиняються. Раз чи двічі вмикалась лампа в мене на столі. Нічого такого визначного. Чорт, я навіть був не певен, чи сам це роблю. Гадав, що це протяг… або глибинні коливання ґрунту…

Діти споглядали його мудрими очима.

— Окей, — здався Люк. — Я знав. І мої батьки також. Та ми не сприймали це як щось особливе.

А може, і сприймали б, подумалося Люку, якби він не був таким страшенно розумним малим, що його прийняли не в один, а в цілих два університети у віці дванадцяти років. Уявімо семирічного хлопця, який грає на піаніно, що той Ван Клайберн. Кому яке діло, якщо він іще й пару картярських фокусів знає? Чи вміє ворушити вухами? Проте Джорджу, Айріс і Каліші він не міг цього сказати. Воно би прозвучало як хвастощі.