Стивен Кинг - Інститут

— Маєш рацію, нічого такого особливого! — обурено мовила Каліша. — У цьому, бляха, і прикол! Ми ж не якась там Ліга справедливості або Ікс-мени!

— Нас викрали?

Люк усім серцем сподівався почути сміх. Сподівався, що зараз хтось скаже: «Звісно, що ні».

— Пф-ф-ф, а то, — натомість сказав Джордж.

— Через те що ти на пару секунд можеш комашню відігнати? Через те… — Люк згадав, як зі столу в «Рокет піці» впала таця, — що вряди-годи я заходжу до себе в кімнату і двері зачиняються самі по собі?

— Ну, — сказав Джордж, — якби вони цупили людей за вродою, то Каліші з Айріс тут не було б.

— От мудодзвон, — відреагувала Каліша.

— Навдивовижу витончена відповідь. Десь на одному щаблі з «погризи мою сарделю».

— Мені часом аж кортить, щоб тебе забрали в Задню половину, — сказала Айріс. — Мене, мабуть, Боженька за це на смерть покарає, але…

— Стривайте, — мовив Люк. — Постривайте-но. А тепер усе спочатку.

— Це і є початок, братику, — почувся голос у них за спинами. — І швидше за все, на жаль, це ще й кінець.

Люк вирішив, що новоприходьку років шістнадцять, та пізніше дізнався, що той на два роки старший. Нік Вілгольм був високий і синьоокий, із густим нечесаним волоссям кольору чорніше чорного, яке конче потребувало подвійної дози шампуню. Одягнений він був у жмакану сорочку на ґудзиках, жмакані шорти, білі спортивні шкарпетки, спущені до середини литок, і брудні кросівки. Люк пригадав, що Морін порівнювала його з Піґпеном із коміксів «Пінатс».

Інші дітлахи позирали на Ніка сторожко, але з повагою, і Люк це одразу відчув. Каліша, Айріс і Джордж отримували не більше задоволення від перебування в цьому місці, аніж Люк, але вони намагалися не занепасти духом. Окрім того моменту, коли Айріс відхилилася від загального курсу, всі вони немов понатягали трохи дурнуваті маски «не-журімось-браття». Та тільки не цей хлоп. Наразі Нікі не лютився, та було ясно, що в недалекому минулому лють таки його посідала. На набряклій нижній губі загоювались рани, під оком бліднув синець, а на щоці красувався другий, свіжий.

Забіяка, значить. Свого часу Люк уже мав справу з кількома, навіть у Бродерікській школі було двійко таких. Вони з Рольфом усіляко їх уникали, але якщо це місце, як уже почав підозрювати Люк, виявиться тюрмою, то уникати Ніка Вілгольма можливості не буде. Проте складалось враження, що решта дітлахів його не бояться, і це був доб­рий знак. Нікі, певно, злився через саме існування закладу з невиразною назвою «Інститут», але в компанії товаришів він просто видавався напруженим. Зосередженим. І все одно ті відмітини на обличчі Нікі свідчили про неприємні перспективи, особливо якщо він не був забіякою з натури. А якщо ці відмітини лишила рука якогось учителя? Якби шкільний учитель щось таке втнув, і не тільки в Броді, а будь-де, то його б турнули з роботи, імовірно, подали б на нього до суду, а то й заарештували.

Люк пригадав, як Каліша сказала: «І не в Канзасі, Тото».

— Я Люк Елліс.

Він простягнув руку, не знаючи, чого насправді очікувати.

Нік проігнорував цей жест і відчинив зелену шафу з інвентарем.

— Ти граєш у шахи, Еллісе? Бо троє інших — відстійні шахісти. З Донною Ґібсон ще виходила яка-не-яка гра, але три дні тому вона вирушила в Задню половину.

— І більше ми її не побачимо, — меланхолійно мовив Джордж.

— Граю, — відповів Люк, — але зараз немає бажання. Я хочу знати, де я і що тут відбувається.

Нік дістав шахівницю і скриньку з двома арміями. Швидко розставив фігури, позираючи на дошку крізь чуприну, що спадала йому на очі, — прибирати волосся він явно не збирався.

— Ти в Інституті. Десь у глушині штату Мейн. Це навіть не місто, так, координати на карті. Квадрат 110. Ша це «зловила» від кількох людей. Так само як Донна чи Піт Літлджон. Він — ще один ТП, який пішов у Задню половину.

— Таке враження, що Піті вже цілу вічність нема, хоча його тільки минулого тижня забрали, — тужливо мовила Каліша. — Пам’ятаєте всі ті прищики? І як у нього окуляри весь час з’їжджали?

Нікі не звернув уваги.

— А службовці зоопарку і не намагаються цього приховати чи заперечити. І навіщо, якщо вони день за днем працюють із ТП-дітьми? А за ту інформацію, яку справді треба тримати в таємниці, вони не хвилюються, бо навіть Ша не може так глибоко копнути, а вона досить вправна.

— Я майже щоразу відгадую дев’яносто відсотків колоди Райна, — сказала Каліша; вона не вихвалялася, просто констатувала факт. — І зможу назвати ім’я твоєї бабусі, якщо ти його подумки чітко промовиш. Але до потаємних думок мені зась.