Стивен Кинг - Інститут

— Тільки, може, нікуди він не пішов, — сказала Каліша. — Він тут зовсім недовго пробув, і після одного уколу в нього на шкірі повиступали якісь плями. Він мені сам розповів у кафетерії. Сказав іще, що в нього серце б’ється, мов скажене. Він наче серйозно захворів. — Каліша помовчала і додала: — Може, навіть помер.

Джордж дивився на неї широко розплющеними, занепокоєними очима.

— Цинізм і підліткові страхи — я все розумію, тільки не кажи, що справді в це віриш.

— Ну, я не хочу вірити… — відповіла Каліша.

— А тепер усі заткайтесь, — сказав Нікі, перехилився через шахівницю і пильно глянув на Люка. — Нас викрадають, так. Через наші паранормальні здібності, так. Як нас знаходять? Не знаю. Та це масштабна операція, бо і заклад у нас тут масштабний. Справжній, бляха, комплекс. Тут є лікарі, лаборанти і ті, хто називає себе доглядачами… Це наче невеличка лікарня в лісовій гущавині.

— І охоронці, — сказала Каліша.

— Ага. На чолі з таким здоровим лисим хріном. Стекгаусом його звати.

— Маячня якась, — мовив Люк. — В Америці?

— Це не Америка, це Королівство Інституту. Як підеш у кафетерій снідати, Еллісе, то поглянь у вікна. Побачиш там дерева, багато дерев, але якщо придивишся пильніше, то побачиш іще одну будівлю. Із зеленого шлакоблоку, так само як ця. Мабуть, щоб зливалася з деревами. Так от, це — Задня половина. Куди відправляють дітей після всіх уколів і тестів.

— І що відбувається там?

Відповіла Каліша:

— Ми не знаємо.

Люк уже хотів був спитати, чи не знає цього Морін, але пригадав засторогу, яку Каліша була прошепотіла йому на вухо: «Нас підслуховують».

— Знаємо тільки те, що нам кажуть, — відповіла Айріс. — А нам кажуть…

— Що все буде ДО-О-О-ОБРЕ-Е-Е!

Нікі прокричав це так голосно і так несподівано, що Люк відсахнувся і мало не впав із лави. Чорноволосий хлопець схопився на ноги і став вдивлятись у запилюжене вічко відеокамери. Люк пригадав ще одне попере­дження Каліші: «Коли познайомишся з Нікі, то не переймайся, якщо він удариться в шаленство. Це він так пару випускає».

— Вони мов ті місіонери, що продають Ісуса зграйці індіанців, а індіанці такі… такі…

— Наївні? — запропонував Люк.

— Точно! Ось воно! — Нікі так само вдивлявся в камеру. — Зграйка індіанців, таких наївних і готових вірити в що завгодно , як-от: якщо продати рідну землю за жменю намистин і пару сраних блохастих покривал, то можна попасти до раю, стрітися зі своїми мертвими родичами й зазнати вічного щастя! От і ми — зграйка індіанців, таких наївних і готових вірити в що завгодно, аби тільки воно звучало добре, аби тільки скидалося на геппі… блядь… ЕНД!

Нікі крутнувся назад до дітлахів — волосся майорить, очі горять, руки стискаються в кулаки. Люк помітив, що на кісточках пальців теж загоювались рани. Він сумнівався, що Нікі міг відбиватися з тією ж силою, з якою отримував удари, — зрештою, він усього лиш дитина, — але, здається, він хоч примудрився дати здачі.

— Гадаєте, Боббі Вашингтон мав якісь сумніви, що всі його муки скінчаться, щойно він потрапить у Задню половину? А Піт Літлджон? Господи Ісусе, та якби в людей був порох замість мізків, ці двоє навіть власного носа підірвати не змогли б.

Він знову повернувся до брудної камери в себе над головою — єдиного об’єкта, на якому Нікі міг зганяти злість. Через те ситуація видавалася трохи абсурдною, але Люк усе одно захопився хлопцем. Бо Нік не примирявся з обставинами.

— Слухайте, ви, там! Бийте мене до всирачки, забирайте мене в Задню половину, але я на кожному кроці вам опиратимусь! Нік Вілгольм не продається за намистини й покривала!

Важко дихаючи, він сів. Потім усміхнувся, і Люк побачив ямочки на щоках, білі зуби й привітні очі. Сердита і похмура особистість зникла, мов її ніколи й не було. Люка не вабило до хлопців, але коли він побачив цю усмішку, то зрозумів, чому Каліша й Айріс дивляться на Ніка так, наче він соліст у бойбенді.

— Краще б узяли мене в команду, а не тримали тут, мов курчатко в курнику. Я підняв би цю місцину краще за Сіґсбі, Гендрікса й усіх інших лікарів. Бо я переконливий !

— У цьому я не сумніваюся, — сказав Люк, — тільки не до кінця розумію, до чого ти ведеш.

— Ага, ти трохи відійшов від теми, Нікі, — зауважив Джордж.

Нікі знову склав руки на грудях.

— Перш ніж я надеру тобі зад у шахах, новачку, дозволь іще раз змалювати ситуацію. Нас сюди привозять. З нами проводять тести. Наколюють нас бозна-чим, а потім знову проводять тести. Декому випадає бак, усі діти проходять той дивний експеримент на очі, від якого мало не непритомнієш. У нас є кімнати, достоту схожі на наші власні, і це, не знаю, типу має якось урівноважувати наш хиткий емоційний стан.