Стивен Кинг - Інститут

— З інтерспекції! Ну ти й загнув, Люкі!

— Інтро, а не інтер, — виправив він. — Інтро — це «всередині», інтер — «між». З твого варіанта виходить, наче ти з групою людей зустрічаєшся і цілі консультації з кредитування проводиш. — Люк затнувся. — Це, ну, жарт такий.

Фіговий жарт, якщо чесно. Ботани так жартують.

Каліша оцінювально на нього подивилася, окинула поглядом з голови до ніг, потім знов перевела очі вгору, чим іще раз викликала той самий, не сказати щоб неприємний, трепет.

— І наскільки ж ти розумний?

Люк трохи знітився і стенув плечима. Він зазвичай не викобенювався, бо це найгірший у світі спосіб заводити друзів чи впливати на людей, але він був засмучений, збентежений, занепокоєний і (чого вже гріха таїти) до всирачки переляканий. Що далі, то частіше йому на думку спадав термін «кіднепінг». «Кід» — дитина, «неп» — спати, а Люк був дитиною і дійсно спав у себе вдома, аж потім, якщо вірити Каліші, опинився за багато миль від власної оселі. Чи могли батьки отак просто його відпустити, без жодних суперечок або відвертої боротьби? Навряд. Що б із ним тоді не трапилося, Люк сподівався, що мама з татом усю цю пригоду спокійно проспали.

— Достобіса розумний, ось що я думаю. Ти ТП чи ТК? Гадаю, що ТК.

— Не розумію, про що ти.

Хоча насправді він, певно, розумів. Люк пригадав, як інколи в кухонній шафі торохтіли тарілки, як двері в спальню зачинялися і відчинялися самі по собі, як вібрувала таця в «Рокет піці». А ще — як посунувся смітник того дня, коли він складав академічний тест.

— ТП — це телепатія. ТК — це…

— Телекінез.

Каліша всміхнулася і наставила на Люка пальця.

— А ти таки розумний малий. Правильно, телекінез. У тебе або одне, або друге, бо обидві здібності ніхто не має — принаймні так говорять лаборанти. Я — ТП.

Останню фразу вона вимовила з гордістю.

— Ти читаєш думки, — сказав Люк. — Ага, аякже. Щодня і двічі по неділях.

— А звідки, по-твоєму, я дізналася про Морін? Вона нічого й нікому тут не розказує про свої трабли, не така вона людина. І подробиць я не знаю, тільки в загальних рисах. — Каліша замислилась. — І ще щось, про якесь дитя. А це дивно. Тому що я раз спитала, чи є в неї діти, і вона відповіла, що ні.

Вона знизала плечима.

— Я змалечку вміла таке робити — час від часу, не постійно, — але й супергероєм мене не назвеш. Якби ж то так, я б уже звідси виборсалася.

— Ти не жартуєш?

— Ні, і ось тобі перший тест. Перший з багатьох. Я загадала число від одного до п’ятдесяти. Що це за число?

— Без поняття.

— Справді? Не прикидаєшся?

— Зовсім не прикидаюся.

Люк підійшов до дверей в іншому кінці зали. Надворі хлопчик закидав у кільце м’яч, а дівчинка стрибала на батуті — нічого особливого, звичайні скоки на сідниці й раз по разу перевороти. Тільки не схоже було, що вони гарно бавлять час — скоріше, намагаються його згаяти .

— Це Джордж і Айріс?

— Угу. — Каліша стала поруч із Люком. — Джордж Айлс і Айріс Стенгоуп. Вони обоє ТК. ТП рідші. Чуєш, хлопчику-розумнику, як правильно — рідший чи більш рідкий?

— Ну, другий варіант частіше вживається щодо супу. Або посліду.

Каліша на кілька секунд замислилась, тоді розсміялась і знову тицьнула в Люка пальцем.

— Класний дотеп!

— А нам можна надвір?

— Та можна. Двері на майданчик ніколи не замикаються. Тільки тобі навряд чи захочеться там довго сидіти, бо комашня в цих нетрях злокусюча. В аптечці у себе у ванній знайдеш «Діт». Ти ним не нехтуй, раджу якомога товстішим шаром намазуватися. Морін каже, що з комашнею буде легше, коли бабки повилуплюються, та я їх іще не бачила.

— А ці діти, вони хороші?

— Джордж і Айріс? Ну, мабуть, так. Тобто ми ніякі не друзяки абощо. З Джорджем я знайома тільки тиждень. Айріс сюди потрапила… гм… днів десять тому. Десь так. Окрім мене, найдовше тут пробув Нік. Нік Вілгольм. Ти не шукай міцних стосунків у Передній половині, розумако. Як я вже казала, діти приходять і йдуть. І розмови про Мікеланджело вони аж ніяк не ведуть.

— А ти вже скільки тут, Калішо?

— Майже місяць. Я старожилка.

— То, може, розкажеш, що тут відбувається? — Люк кивнув у бік дітей, що гралися надворі. — Чи вони розкажуть?

— Розповімо тобі, що знаємо і що кажуть нам санітари й лаборанти. Але маю таку підозру, що вони здебільшого брешуть. Джордж такої ж думки. А от Айріс… — Каліша засміялася. — Вона як агент Малдер у «Секретних матеріалах». Вона хоче вірити.

— Вірити в що?

Дівчина глянула на Люка. І від цього погляду — мудрого і водночас сумного — знову стала схожа на дорослу жінку, а не на дитину.