Стивен Кинг - Інститут

— Чудові новини. Справді чудові. Принеси теки й поклади їх мені на стіл. Відправила на електронну пошту?

— Звісно.

Розалінд усміхнулася. Світ зараз в’юном крутився нав­коло електронного листування, але обидві жінки знали, що місіс Сіґсбі надає перевагу паперу, а не пікселям. У цьому плані вона була досить старомодною.

— Теки принесу, цю ж мить.

— І каву, будь ласка, цю ж мить.

Місіс Сіґсбі обернулася до лікаря Гендрікса. «Такий височенний, а ніяк не позбудеться свого “фартушка”, — подумала вона. — Він же лікар, має знати, як це небезпечно, особливо для людей такого зросту: у них серцево-судинна система і без того перевантажена. Але ніхто так не ігнорує лікарняні приписи, як самі лікарі».

Ані місіс Сіґсбі, ані Гендрікс до ТП не належали, але в цю мить їм сяйнула одна й та сама думка: наскільки б легше їм велося, якби між ними була взаємна симпатія, а не зневага.

Щойно вони лишилися в кімнаті віч-на-віч, місіс Сіґсбі відкинулася на спинку крісла і поглянула на лікаря, що навис у неї над головою.

— Я згодна, що розумові здібності юного містера Елліса не мають жодного значення для роботи, якою ми займаємося в Інституті. З таким же успіхом він міг би мати коефіцієнт інтелекту 75. Проте саме в цьому криється причина, з якої ми взяли його раніше строку. Його прийняли навіть не в один, а одразу в два вищі навчальні заклади — МІТ і Емерсон.

Гендрікс кліпнув.

— У дванадцять років?!

— Атож. Убивство батьків і його дальше зникнення неодмінно потраплять у новини, але великого галасу за межами Міст-Близнюків не буде, хоч інтернет, напевно, дуднітиме десь із тиждень. Галасу було б набагато більше, якби він спершу досяг академічних висот у Бостоні, а потім уже пішов у безвість. Такі діти частенько потрапляють у телевізійні новини, зазвичай у рубрику «Ой-ой-ой!». А що я завжди кажу, лікарю?

— Що в нашій справі відсутність новин — це хороші новини.

— Правильно. В ідеальному світі ми б його не чіпали. Бо ТК у нас і так предостатньо. — Вона постукала пальцем по рожевому колу на вступній анкеті. — А як показує цей стікер, у нього навіть МНФ недостатньо високий. От тільки…

Завершувати речення не було потреби. Певні сировини зустрічаються дедалі рідше. Слонові бивні. Тигрові шкури. Роги носорогів. Рідкісні метали. Навіть нафта. А тепер сюди можна додати ще й цих особливих дітей, чиї екстраординарні здібності не мають нічого спільного з коефіцієнтом інтелекту. Цього тижня прибудуть іще п’ятеро, разом із малим Діксоном. Дуже непоганий улов, хоча два роки тому ця цифра могла сягати тридцяти.

— О, дивись, — сказала місіс Сіґсбі. На екрані комп’ю­тера новоприбулий наближався до найдавнішого пожильця Передньої половини. — Зараз він зустрінеться з дівицею-­розумницею Бенсон. Вона й поділиться з ним новинами, принаймні надасть свою версію.

— І досі в Передній половині, — сказав Гендрікс. — Чорт, треба з неї зробити офіційну зустрічальницю.

Місіс Сіґсбі обдарувала його крижаною посмішкою.

— Краще вона, ніж ти, док.

Гендрікс поглянув униз і мало не відповів: «З цієї спостережної точки, Сіґґерс, мені чітко видно, що в тебе рідшає волосся. Це наслідок твоєї млявої, проте довготривалої анорексії. І шкіра на голові в тебе рожева, наче око кролика-альбіноса».

Він ще багато хотів сказати цій жінці без цицьок, проте з досконалою граматикою, цій головній адміністраторці Інституту. Але він ніколи цього не скаже. Нерозумно було б.

Уздовж шлакоблокових стін коридору тягнулися ряди дверей і плакатів. Дівчина сиділа під тим, на якому чорношкірий хлопчик і білошкіра дівчинка притискались одне до одного чолами і шкірились, мов дурники. Унизу стояв підпис: «БУДЕ НАМ ЩАСТЯ!»

— Подобається? — спитало дівча під плакатом.

Зблизька стало зрозуміло, що цигарка, яка стирчала в неї з рота, була кондитерським виробом.

— Я б поміняла на «БУДЕ НАМ ТРЯСЦЯ», але в мене можуть ручку відібрати, — продовжила дівчина. — Бува, на гальмах спускають, а бува, гайки закручують. Проблема в тому, що ніколи не вгадаєш, яким боком воно вилізе.

— Де я? — спитав Люк. — Що це за місце?

Йому хотілося плакати. Він припускав, що це від дез­орієнтації.

— Ласкаво просимо до Інституту, — відповіла дівчина.

— Ми ще в Міннеаполісі?

Вона засміялася.

— Де там. І не в Канзасі, Тото [41] Фраза, яку промовляє Дороті до свого песика, коли вперше потрапила до Країни Оз. . Ми в Мейні. Десь у дідька в зубах. Принаймні якщо вірити Морін.