Стивен Кинг - Інститут

— Агов, Морін, стривайте, ми вам допоможемо.

Вона сказала «ми», а не «я», тому Люк також підвівся й пішов слідом за Калішею. А коли наблизився, то побачив, що коричнева сукня виявилася чимось на кшталт уніформи, що її носять покоївки в шикарних готелях. Ну, помірно шикарних, бо ніякої пишноти типу рюшів на сукні не було. Жінка намагалася перекотити візок із пранням через металеву смужку між коридором і великою кімнатою поза дверима. Приміщення скидалося на залу відпочинку — там були столи і стільці, а крізь вікна падало яскраве сонячне світло. Також там стояв телевізор розміром з кіноекран. Каліша прочинила другу половину дверцят, щоб звільнити прохід. Люк ухопився за візок із білизною (збоку стояв напис «ДЕНДАКС») і допоміг жінці закотити його в коридор, як він для себе визначив, спального блоку. У візку лежали простирадла й рушники.

— Дякую, синку, — сказала жінка.

Вона була вже досить літня, у волоссі проглядалося багато сивини, і вигляд вона мала втомлений. На обвис­лій лівій груді виднівся бейджик з іменем «МОРІН». Жінка озирнула хлопця.

— Ти новенький. Люк, правильно?

— Люк Елліс. Звідки ви знаєте?

— У мене в денному розпорядку зазначено.

З кишені спідниці вона висунула край складеного аркуша, потім запхала його назад.

Люк простягнув руку, як його й учили.

— Приємно познайомитися.

Морін потисла навзаєм. Вона справляла враження хорошої людини, тож, певно, йому справді було приємно познайомитись. А от перебувати тут — неприємно. Люку було страшно, він хвилювався за батьків, за себе також. На цю мить вони вже мали б виявити зникнення. Він не думав, що вони одразу запишуть його до втікачів, та яких іще висновків можна дійти, коли бачиш спорожнілу синову кімнату? Незабаром його розшукуватиме поліція, якщо вже не шукає, але якщо Каліша права, то пошук відбуватиметься далеко не в цій місцині.

Долоня Морін була суха й тепла.

— Мене звати Морін Альворсон. Покоївка і майстриня на всі штуки. Я пильнуватиму лад у твоїй кімнаті.

— Дивися не навантажуй її роботою, — сказала Каліша й кинула на Люка застережливий погляд.

Морін усміхнулася.

— Калішо, сонечко ти моє. Цей хлопчина на нечупару не схожий, на відміну від Нікі. Той узагалі як Піґпен із коміксів «Пінатс». Він зараз у себе в кімнаті? Бо я не бачила його на майданчику разом із Джорджем і Айріс.

— Ви ж знаєте Нікі, — відповіла Каліша. — Якщо він встає до першої дня, то вважає, що це зрання.

— Тоді я займуся іншими кімнатами, але о першій на нього вже чекатимуть лікарі. І якщо він до того не встане, вони його піднімуть. Рада була познайомитися, Люку.

І Морін рушила у справах — не тягнучи візок за собою, а штовхаючи перед себе.

— Ходімо, — сказала Каліша і взяла Люка за руку.

Хоч як він хвилювався за батьків, та все одно тілом пробігла та сама мурашня.

Дівчина потягнула його в кімнату відпочинку. Люк хотів був дослідити приміщення, особливо торговельні автомати (справжні сигарети, таке взагалі можливо?), але щойно за ними зачинилися двері, Каліша стала до нього впритул. Погляд у неї був серйозний, мало не лютий.

— Не знаю, скільки ти тут пробудеш… не знаю, скільки я сама тут пробуду, як на те пішло, але поки ти тут, Морін ображати не смій, чуєш мене? У цьому місці повно зловорожих гівнюків, але вона не така. Вона хороша . І в житті у неї не все гаразд.

— Що саме не гаразд?

Люк спитав переважно з ввічливості. Він позирав у вік­но на, судячи з усього, той самий ігровий майданчик. Там перебувало двоє дітлахів, хлопець і дівчина, мабуть, одного з ним віку чи трохи старші.

— По-перше, вона гадає, що в неї якась хвороба, але не хоче йти до лікарів, бо не може собі дозволити на щось хворіти. Вона заробляє всього сорок штук на рік, а боргів у неї на суму вдвічі більшу. Може, втричі. То чоловік її набрав, а тоді пропав. А борги ростуть і ростуть. Через проценти.

— Вигр, — мовив Люк. — Так мій тато каже. Скорочено від «виграш». Це слово з української, зиск так називають, здобуток, перемогу. Тільки так кажуть рекетири, а тато говорить, що компанії з випуску кредитних карток тільки рекетом і займаються. Якщо брати до уваги капіталізацію процентів, то він має…

— Що має? Рацію?

— Ага. — Він відвернув очі від дітей на майданчику (певно, Джордж і Айріс) та подивився на Калішу. — Це вона сама тобі сказала? Розповіла таке дитині? Ти, мабуть, профі з інтроспекції.

Спершу Каліша здивувалася, потім розсміялася. А точніше, видала голосний регіт, обхопивши руками стегна і закинувши голову назад. І від цього вона стала схожа не на дівчинку, а на дорослу жінку.