Стивен Кинг - Інститут

— У Мейні ? — Люк потрусив головою, наче йому щойно в скроню кулаком зарядили. — Ти певна?

— Ага. А ти крепко побілів, мій білий хлопчику. Краще тобі сісти, перш ніж осядеш.

Люк присів, допомагаючи собі одною рукою, — ноги ледве згиналися. Це більше було схоже на падіння.

— Я був удома, — сказав він. — Був удома, а потім прокинувся тут. У кімнаті, яка достоту схожа на мою, але не моя.

— Знаю, — відповіла дівчина. — Шок, еге ж?

Вона просунула руку в кишеню штанів і дістала звідти скриньку. На кришці був намальований ковбой, що крутив ласо. І напис: «ЦИГАРКИ-ЦУКЕРКИ. КУРИ, ЯК ТАТУСЬ!»

— Хочеш? Може, від цукру тобі в голові проясниться. Мені завжди допомагає.

Люк узяв скриньку і відкинув кришку. Там лишалося всього шість сигарет, і в кожної був червоний кінчик, мабуть, щоб зімітувати тліючий тютюн. Він узяв одну, сунув собі між губи, тоді перекусив навпіл. У роті стало солодко.

— Тільки не роби цього зі справжніми сигаретами, — сказала дівчина. — Там смак далеко не такий хороший.

— Не знав, що вони досі продаються, — мовив Люк.

— Такі точно не продаються, — відповіла вона. — «Кури, як татусь»? Знущаєтесь? Мабуть, старовинні. Тут у їдальні повно всякого химерного лайна. Є й справжні сигарети, прикинь? Усі фабричні, типу «Лакі», «Честерфілд» або «Кемел», як у тих старих фільмах на каналі «Тьорнер». Мені все кортить спробувати, але, чорт, на них треба стільки жетонів.

— Справжні сигарети? Вони ж тут не для дітей?

— А тут самі діти й живуть. Хоча в Передній половині їх зараз небагато. Морін каже, що невдовзі очікується поповнення. Не знаю, звідки вона цю інформацію бере, але зазвичай не помиляється.

— Сигарети для дітей? Що це за місце таке? Країна Розваг?

Тільки розвагами тут поки що не пахло.

— Як у «Піноккіо»! — пирснула дівчина. — Класний дотеп!

Вона здійняла руку. Люк дав їй «п’ять», і йому стало трохи краще. Чому — важко сказати.

— Як тебе звати? Я ж не можу і надалі називати тебе «білим хлопчиком». Це типу расове профілювання.

— Люк Елліс. А тебе?

— Каліша Бенсон. — Тут вона підняла палець. — А тепер слухай уважно, Люку. Можеш називати мене Каліша, а можеш — Ша. Тільки не клич мене «молодчинкою».

— Чому ні?

Люк досі намагався звести докупи думки, але виходило кепсько. Тобто взагалі не виходило. Він з’їв другу половину сигарети, ту, що з бутафорським вогником.

— Тому що так кажуть Гендрікс і його колеги-недоумки перед тим, як почати тести чи укол тобі зробити. «Я зара’ тобі голку в руку встромлю, і воно болітиме, тож будь молодчинкою. Я зара’ мазок у тебе з горла візьму, і ти ремиґатимеш так, наче якогось блядського опариша ковтнула, тож будь молодчинкою. Зара’ ми тебе зануримо в бак, тож затамуй дихання і будь молодчинкою». Ось чому мене не можна називати «молодчинкою».

Люк майже не звернув уваги на всі її слова про тести, вони дійдуть до нього пізніше. Він зосередився на слові «блядський». Він часто чув його від хлопців (вони з Рольфом рясно його вживали, коли були не вдома), а ще він чув його від тої симпатичної рудої, яка, певно, таки провалила академічний тест, але ніколи — від дівчини свого віку. Люк вирішив, що це від того, що він жив у тепличних умовах.

Каліша поклала йому руку на коліно, від чого Люка пройняв легкий трепет, а тоді серйозно подивилася на хлопця.

— Але дам тобі таку пораду: ти не соромся і будь молодчинкою, як би воно не боліло і що б вони не пхали тобі в горло або в дупу. Щодо бака нічого напевно не можу сказати, я там ще не була, тільки чула про нього, але знаю от що: поки вони проводять над тобою тести, ти лишаєшся в Передній половині. Я не знаю, що там відбувається у Задній половині, і знати не хочу. Мені відомо тільки те, що Задня половина — це як та пастка, «Мотель для тарганів», діти туди заходять і більше звідти не виходять. Принаймні сюди вони не повертаються.

Люк окинув оком шлях, яким дістався до Каліші. Багато мотиваційних постерів, так само багато дверей, десь по вісім із кожного боку.

— Скільки тут дітей?

— П’ятеро, разом зі мною і тобою. У Передній половині взагалі велелюдно не буває, а зараз вона тим паче схожа на місто-привид. Діти приходять і йдуть.

— Про Мікеланджело розмови ведуть [42] Люк цитує вірш Томаса Стернза Еліота «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока». , — пробурмотів Люк.

— Га?

— Нічого. Що…

У кінці коридору прочинилися двійчасті двері, і крізь них позадкувала жінка в коричневій сукні. Вона притримувала двері сідницями і намагалася щось викотити, та ніяк не виходило. Каліша миттю звелася на ноги.