Стивен Кинг - Інститут

Робін перекинула через плече екстрену валізку, яка скидалася на звичайну жіночу сумочку середнього розміру. Поки вони вибиралися з універсала з номерами дорожнього патруля штату Міннесота, у салоні не засвітилося. Група тісним рядком промайнула між оселею Еллісів і сусіднім будинком Дестінів (де спав Рольф і, певно, бачив уві сні дикі лизання) і зайшла на кухню з Робін на чолі, бо в неї були ключі.

Вони зупинилися біля плити. З екстреної валізки Робін дістала два компактні глушники і три пари легких спец­окулярів на еластичних лямках. Від окулярів вони стали схожі на комах, зате на темній кухні було видно як удень. Денні й Робін прикрутили глушники. Мішель повела загін через вітальню до передпокою, потім на сходи.

Вони повільно, проте досить упевнено пересувалися коридором на другому поверсі. Кроки заглушала килимова доріжка. Денні й Робін зупинилися перед першими зачиненими дверима. Мішель пройшла до других. Вона озирнулася на колег, засунула під пахву аерозольний балончик і підняла обидві руки з розчепіреними пальцями: «Дайте мені десять секунд». Робін кивнула і вистромила вгору великі пальці.

Мішель відчинила двері і зайшла до спальні Люка. Завіси на дверях тихо рипнули. Силует у ліжку (з-під ковд­ри стирчала тільки копичка волосся) трохи поворушився, потім знов завмер. О другій ночі цей малий мав би спати мертвим сном, перебувати в його найглибшій фазі, але де там. Може, малі генії сплять не так, як звичайні діти, хтозна. Може, хтось і знає, тільки не Мішель Робертсон. На стіні висіли два плакати, їх можна було чітко роздивитися крізь окуляри денного бачення. На одному скейтбордист застиг у стрибку: коліна зігнуті, руки випростані, зап’ястки зведені над головою. На другому — «Рамонз», панк-група, яку Мішель слухала ще в середній школі. Вона подумала, що всі учасники гурту вже померли, подалися до великого небесного пляжу Рокевей.

Жінка рушила вглиб кімнати, подумки справляючи відлік: чотири… п’ять…

На рахунок шість вона стукнулася стегном об письмовий стіл. На ньому стояв якийсь приз, він перекинувся. Стук був негучним, але малий перекотився на спину і розплющив очі.

— Мамо?

— Еге ж, — відповіла Мішель. — Як тільки схочеш.

Вона помітила, як в очі хлопця закрадається тривога, як він розтулив рота, щоб іще щось сказати. Мішель затамувала подих і розпорскала аерозоль у двох дюймах від обличчя хлопчика. Той моментально знепритомнів. Як завжди. І коли діти прокидалися за шість чи вісім годин по тому, то жодного похмілля не відчували. Хімія полегшує нам життя — так думала Мішель, рахуючи далі: сім… вісім… дев’ять.

На рахунок десять Денні й Робін увійшли в кімнату Герба та Айлін. І одразу побачили: є проблема. Жінки в ліжку не було. Двері у ванну кімнату стояли прочинені, по підлозі стелилася трапеція світла. Надто яскраве як для спецокулярів. Денні й Робін зняли їх і випустили з рук. Підлога тут була з лакованого паркету, і в тихій кімнаті ясно пролунав подвійний стукіт.

— Гербе? — почувся тихий голос із ванної. — Ти що, склянку з водою перекинув?

Робін наблизилась до ліжка, дістала «ґлок», що висів у неї за спиною, на поясі слаксів. Денні рушив до дверей у ванну кімнату, навіть не намагаючись стишити кроки. Для цього вже було запізно. Він зупинився, притис до щоки пістолет.

На подушці, де спала жінка, досі виднілася вм’ятина від голови. Робін затулила нею обличчя чоловіка і зробила постріл. «Ґлок» видав глухий звук, схожий на кашель, не гучніший, і лишив на подушці маленьку коричневу пляму від сажі, що вирвалася з бокових отворів глушника.

Айлін вийшла з ванної, вигляд у неї був занепокоєний.

— Гербе? З тобою все га…

Вона помітила Денні. Він схопив її за горло, приставив до скроні «ґлок» і натиснув на гачок. Почувся ще один глухий кашель. Айлін сповзла на підлогу.

Тим часом ноги Герба Еллісона безцільно хвицались, ковдра, що нею вкривалися покійні чоловік і дружина, здималася і напиналася. Робін ще двічі вистрелила в подушку, і другий постріл уже скидався не на кашель, а на гавк, третій був іще гучніший.

Денні прийняв подушку.

— Ти що, «Хрещеного батька» передивилася? Господи, Робін, у нього пів голови нема. І що їм тепер у похоронному бюро робити?

— Я зі своїм завданням упоралася, ось що важливо.

Правда полягала в тому, що Робін не любила дивитися на тих, у кого стріляла, на те, як у їхніх очах згасає світло.

— Дівчинко, тобі треба мужності набратися. Третій вийшов гучний. Годі.