Стивен Кинг - Інститут

Другий хлопець, довгало в дизайнерських окулярах, присів поруч із Люком.

— Дивно воно, мабуть, — сказав він. — Бути тобою, я маю на увазі.

Люк замислився.

— Інколи, — відповів він. — Але загалом, ну, життя як життя.

З-за дверей визирнув наглядач і заколихав дзвінком.

— Ходімо, діти.

З полегшенням Люк підвівся і кинув торбочку з-під ланчу в смітник, що стояв біля дверей до спортивної зали. Він востаннє глянув на гарненьку рудоволосу дів­чину, і коли заходив до аудиторії, смітник зсунувся на три дюйми ліворуч.

Друга половина іспиту була такою ж легкою, як і перша, і Люк вирішив, що з есе він теж непогано впорався. Принаймні не розтікався мислію по древу. Уже виходячи зі школи, він знову побачив ту руду гарнюню. Вона сиділа на лавці самотою і плакала. Люк загадався, чи сильно накосячила вона в тесті, і якщо так — то наскільки все погано: не потрапить в обраний універ чи взагалі в жоден. Він загадався, як воно — мати такий мозок, що не знає відповідей на всі питання. Загадався, чи не варто йому підійти до дівчини і спробувати її втішити. Загадався, чи сприйме вона таку спробу від хлопця, що, по суті, був іще малолітньою козюлькою. Певно, скаже йому прикинутися віником і вимітатися. А ще Люк зачудувався з того, як посунувся смітник, — воно було якось моторошно. Тут йому спало на думку (наче одкровення сяйнуло), що все життя — це, по факту, один великий академічний тест, тільки замість чотирьох чи п’яти варіантів відповіді тобі дають кількадесят. Включно з лайном на кшталт «рано чи пізно» або «може, так, може, ні».

Мама махала йому рукою. Люк махнув у відповідь і побіг до автівки. Коли він усівся і пристебнувся, Айлін спитала, як він, на його ж думку, впорався.

— На відмінно, — відповів Люк.

Він променисто усміхнувся до мами, але з голови йому ніяк не йшла та руда дівчина. Погано, що вона плакала, однак якимось чином гірше було те, як вона похнюпилася, коли він зазначив її помилку, — мов квіточка зів’яла.

Він наказав собі не думати про це, та, ясна річ, не зміг. «Спробуйте не думати про полярного ведмедя, — сказав якось Федір Достоєвський, — і побачите: ця клята тварина щосекунди спливатиме в голові».

— Мамо?

— Що?

— Як гадаєш, пам’ять — це дар чи прокляття?

Айлін навіть не замислилась над відповіддю. Бог знає, що вона сама пам’ятала.

— І те, і друге, любий.

Якось у червні, о другій ночі, поки Тім Джеймісон патрулював собі головну вулицю Дюпрея, на алею Диколіса, що в передмісті на півночі Міннеаполіса, завернув чорний універсал. Диколіс — дивна назва для вулиці, тож Люк і його друг Рольф перейменували її на алею Диколиза — почасти тому, що так назва стала ще дивнішою, а почасти тому, що їм обом уже кортіло лизатися з дівчатами, причому дико.

В універсалі сиділи чоловік і дві жінки. Його звали Денні, їх — Мішель і Робін. Денні був за кермом. Десь посереди­ні цієї звивистої тихої вулички він погасив фари, беззвучно підкотив до узбіччя і заглушив двигун.

— А ви певні, що цей — не ТП? Бо фольгову шапочку я з собою не брав.

— Ха-ха, — без жодної інтонації вимовила Робін; вона сиділа позаду.

— Звичайний ТК, — відповіла Мішель. — Нема причин накладати в штанці. Давайте вже до справи братися.

Денні відчинив бардачок між двома передніми сидіннями і дістав звідти мобільник, що скидався на біженця з дев’яностих: масивний прямокутний корпус і коротка товстенька антена. Денні передав телефон Мішель. Поки жінка натискала кнопки, він відчинив у бардачку фальшиве дно і дістав рукавички з тонкого латексу, два «ґлоки-37» і аерозольний балончик, який, якщо вірити етикетці, містив освіжувач повітря «Ґлейд». Один із пістолетів він передав на заднє сидіння Робін, другий лишив собі, а аерозольний балончик віддав Мішель.

— За роботу, велика трійце, за роботу, — з протягом примовляв Денні, натягаючи рукавички. — Рубін, Рубін, суперзагін.

— Не вимахуйся, не школяр уже, — сказала Мішель, а тоді заговорила в телефон, який притискала до вуха плечем, щоб і собі рукавички натягнути: — Саймондс, прийом.

— Прийом, — відповів Саймондс.

— Це Рубінові. Ми на місці. Вирубай систему.

Вона чекала, прислухаючись до Джеррі Саймондса на іншому кінці дроту. У будинку Еллісів, де спали Люк і його батьки, згасли встановлені в передпокої й на кухні панелі сигналізації «ДеВолт». Мішель отримала відмах і підняла великі пальці, передаючи сигнал колегам.

— Окей. Усе готово.