Стивен Кинг - Інститут

— Прізвище Фінкеля і справді прозвучало, — сказав Герб. — Суто гіпотетично.

— А ще… — Люк повернувся до мами, очі його палали. — Щодо вчителів, то в Бостоні зараз попит перевищує пропозицію. Середня початкова зарплатня для людини з твоїм досвідом становить шістдесят п’ять штук на рік.

— Сину, звідки ти всі ці речі знаєш? — спитав Герб.

Люк стенув плечима:

— З Вікіпедії, це по-перше. Тоді я йду за посиланням на основні джерела, наведеним у статті. Загалом, треба просто бути в курсі справ свого оточення. Моє оточення — це Бродерікська школа. Я знаю всіх довірителів, а заможних випускників уже довелося пошукати.

Айлін потягнулася через стіл, забрала з синової руки останній недоїдений шмат піци і поклала його на бляшану тацю до недоїдків.

— Люкі, навіть якщо це все справдиться, невже ти не сумуватимеш за друзями?

Погляд Люка затуманився.

— Ага. Особливо за Рольфом. І Майєю. Хоч офіційно ми й не запрошуємо дівчат на весняний бал, але неофіційно ми з нею в парі. Тому так. Але .

Батьки чекали. Їхній син, завжди красномовний і часто-густо балакучий, тепер не міг і двох слів зв’язати. Він почав був говорити, потім замовк, тоді знов почав і знову замовк.

— Не знаю, як це сказати. Не знаю, чи я зможу це сказати.

— Спробуй, — відповів Герб. — У нашому житті буде ще багато важливих розмов, і ця поки що найважливіша. Тож спробуй.

У рамках щогодинної вистави перед рестораном опинився Річі Рокет і взявся танцювати під «Мамбо № 5» [34] «Mambo No. 5» —танцювальна пісня 1949 року, хіт Лу Беґи 1999 року. . Айлін дивилася, як чоловік у сріблястому костюмі космонавта махає рукою в рукавичці, підзиває дітей з найближчих столиків. До нього приєдналися кілька малих, вони вихлялися під музику і сміялися, а їхні батьки спостерігали за дійством, фотографували і плескали в долоні. Не так давно, п’ять коротких років тому, Люкі теж був серед цих дітлахів. А тепер вони обговорювали якісь неймовірні життєві зміни. Вона не знала, як така дитина, такий Люк народився в такої пари, як вони — звичайні люди зі звичайними бажаннями й пориваннями. Інколи Айлін шкодувала, що все склалося саме так, а не інакше. Інколи відверто ненавиділа роль, яка випала на її долю, але щоб ненавидіти Люка — ні, такого ніколи не було й не буде. Він же її маленький, єдиний і неповторний хлопчик.

— Люку? — мовив Герб. Він говорив дуже тихо. — Сину?

— Річ у тому, що буде далі, — відповів Люк.

Він підвів голову і подивився просто їм у вічі. Погляд аж сяяв інтелектом, що його батьки дуже рідко бачили. Він ховав від них цей розум, бо знав, що то лякає їх набагато більше, ніж якесь там торохтіння тарілками.

— Хіба не розумієте? У тому, що буде далі. Я хочу туди поїхати… і вчитися… а тоді рухатися далі. Ці заклади, вони як Брод. Не мета, а лиш крок до мети.

— Якої мети, любий? — спитала Айлін.

— Не знаю . Я стільки всього хочу дізнатися, стільки всього зрозуміти. У мене в голові сидить така штука… вона сягає аж… інколи її вдається вдовольнити, але здебільшого — ні. Інколи я почуваюся таким маленьким… таким, чорт забирай, дурним.

— Милий мій, ні. Дурний — це останнє слово, яким можна тебе описати.

Айлін простягнула до сина руку, але він відсахнувся, похитав головою. На столі дрижала бляшана таця. Стрибали кірки від піци.

— Є така безодня, розумієте? Часом вона мені сниться. У неї нема дна, і вона повниться речами, мені не відомими. Не знаю, як безодня може чимось повнитись, це ж оксюморон, але так воно є. Поруч із нею я почуваюся малим і дурним. Але через неї перекинуто міст, і я хочу ним пройтися. Я хочу стати в центрі мосту, здійняти руки…

Зачаровані, трохи налякані батьки дивилися, як Люк підняв долоні до скронь, обабіч видовженого, зосередженого обличчя. Таця вже не дрижала, а торохтіла по столу. Таке інколи траплялося з тарілками в їхній кухонній шафі.

— …і тоді всі ці речі випливуть із темряви нагору. Ось що я знаю.

Бляшана таця проїхалася по столу і з ляском упала на підлогу. Герб і Айлін не звернули на те уваги. Таке трап­лялося в присутності Люка, коли хлопець чимось непокоївся. І батьки вже звикли.

— Я розумію, — сказав Герб.

— Чорта з два він розуміє, — сказала Айлін. — Жоден із нас не розуміє. Але тобі варто готуватися до тесту. Скласти його. Поки ти цим займатимешся, то ще можеш передумати. А якщо не передумаєш, якщо будеш серйозно налаштований… — Вона глянула на Герба, той кивнув. — Ми спробуємо здійснити твою мрію.