Стивен Кинг - Інститут

— Гаразд, — сказав Стекгаус.

Він уже отримав дзвінок від другого пілота «челенджера», який повідомив, що лікар Еванс залишився на літаку. Це добре.

Поки що все добре… ну настільки, наскільки можливо в таких обставинах. Автобус стояв біля флагштока, як і вимагалося. Він розмістить шеф-кухаря Даґа й доглядача Чеда в деревах за адмінбудівлею, де починається під’їзна доріжка Інституту. Зік Йонідіс і Фелісія Річардсон займуть позиції на даху адмінбудівлі, за парапетом, звідки їх не буде видно, коли почнеться стрілянина. Ґледіс почне пускати отруту в систему ОВК, тоді приєднається до Зіка й Фелісії. Ці дві позиції забезпечать класичний перехресний вогонь, як тільки «субурбан» під’їде — принаймні в теорії. Стоячи біля флагштока, тримаючи руку на капоті автобуса, Стекгаус буде як мінімум ярдів за тридцять від перехресних куль. Є ризик, що його наздожене якась заблукана, він знає, але з цим можна змиритися.

Розалінд він відправить на варту під двері тунелю на поверсі «F» Передньої половини. Вона не повинна усвідомити, що її давня й кохана начальниця також на лінії вогню. Ну, й не тільки це. Він розумів: постійне гудіння — це сила. Можливо, її наразі недостатньо, щоб знести двері, а може, й достатньо. Може, вони лише очікують прибуття Елліса, щоб напасти з тилу і спричинити такий самий хаос, як у Задній половині. В овочів недостатньо мізків, щоб придумати щось подібне, але є ж інші. Якщо так станеться, Розалінд буде на місці з її 45-м «сміт-енд-вессоном», і перші, які вийдуть із тих дверей, пошкодують, що не лишилися за ними. Стекгаус міг лише сподіватися, що той триклятий Вілгольм буде на чолі прориву.

«Чи готовий я до цього?» — запитав він себе, і відповідь була наче ствердною. Готовий настільки, наскільки можливо. І все може пройти добре. З іншого боку, вони ж мають справу всього-на-всього з Еллісом. Просто дитина, а з ним якийсь обманутий герой, якого хлопець підібрав по дорозі. За півтори години ця лажа скінчиться.

Третя година. Гудіння звучало гучніше.

— Стоп, — сказав Люк. — Отут повертайте.

Він указав на ґрунтову стежку, приховану за здоровенними старими соснами, ледь видну.

— Ти цим шляхом тікав? — запитав Тім.

— Та ні, де там. Вони б мене зловили.

— То як ти…

— Вона знає, — сказав Люк. — А що знає вона, те знаю і я.

Тім повернувся до місіс Сіґсбі:

— Там є ворота?

— Його запитай, — майже виплюнула вона.

— Воріт нема, — сказав Люк. — Лише великий знак, де написано «Експериментальна станція “Паперова промисловість Мейну”» і «Вхід заборонено».

Тім вимушено всміхнувся від виразу чистої люті на обличчі місіс Сіґсбі.

— Малий копом росте, правда, місіс Сіґсбі? Будь-яке алібі розкусить.

— Не треба цього, — сказала вона. — Через вас ми всі троє загинемо. Стекгауса ніщо не зупинить. — Вона повернулася через плече до Люка. — Ти ж читаєш думки, знаєш, що я не брешу, то йому скажи.

Люк промовчав.

— Далеко ще до того Інституту? — запитав Тім.

— Десять миль, — відповіла місіс Сіґсбі. — Може, трохи більше.

Очевидно, вирішила, що тактика повного ігнору нічого не дає.

Тім повернув погляд на дорогу. Проїхавши повз великі дерева (гілля терлося об дах і боки автомобіля), він виявив, що дорога гладенька й доглянута. Місяць у третій чверті над головою осяяв щілину між деревами, від чого земля набрала кольору кістки. Тім згасив фари «субурбана» й поїхав далі.

Третя двадцять.

Ейвері Діксон холодною рукою вхопив Калішу за зап’ясток. Вона дрімала на плечі в Нікі. А зараз підняла голову.

— Ейвестере?

«Буди їх. Гелен, Джорджа й Нікі. Розбуди».

— Що…

«Якщо хочеш жити, розбуди їх. Уже скоро почнеться».

Нік Вілгольм уже прокинувся.

— А ми виживемо ? — запитав він. — Думаєш, це можливо?

— Я вас там чую! — Голос Розалінд долинув з того боку дверей, приглушений лише трішки. — Про що ви там говорите? І чому так гудите?

Каліша розторсала Джорджа й Гелен. Вона знову бачила кольорові цятки. Бляклі, але вони були. Цятки проносилися тунелем, наче діти на ковзанці, і це мало сенс, бо певним чином це й були діти, правда? Чи те, що від них залишилося. Це думки, що стали видимими, кружляли, танцювали й вихорилися, ніби блукальці з палати «А». І чи не стали ці діти трішечки живішими? Зовсім трохи? Каліші так здавалося, хоча, може, то лише її уява. Видавати бажане за дійсне. До цього дуже звикаєш в Інституті. Живеш цим.