Стивен Кинг - Інститут

— Точно не хочете таблетку? — запитав Тім.

— Ти не відповіси на моє запитання, так?

— Ні, мем, не відповім. — Тім повернув голову і подивився на ліги темряви й поодинокі вогники внизу, наче світляки на дні криниці.

Опівнічна година.

Супутниковий телефон видав хрипкий крик. Стекгаус відповів. Голос на іншому кінці належав одному з вільних доглядачів, чоловікові на ім’я Рон Черч. Фургон уже на місці в аеропорту, повідомив Черч. Деніз Олґуд, вільний технік (хоча вони тепер усі, мабуть, вільні), їхав позаду Черча в седані Інституту. Ідея полягала в тому, що, залишивши транспорт на асфальтобетоні, Рон поїде назад із Денізом. Але ті двоє дещо задумали, і Стекгаус про це знав. Знати — це, зрештою, його робота. Він був упевнений: коли хлопчикова мандрівочка закінчиться, Рон і Деніз мчатимуть куди завгодно, подалі від цього місця. І це окей. Хоча така кількість утеч наганяє сум, можливо, це на краще. Настав час підводити риску під цією операцією. Удосталь його людей залишаться для фінального акту, а тільки це й має значення.

Люку і його другові Тіму кінець, й альтернатив він навіть не обдумував. Це або задовольнить шепелявого на тому кінці Нульового, або ні. Це вже не Стекгаусові вирішувати, що полегшує роботу. Він припускав, що носить у собі цю рису фаталізму, ніби сплячий вірус, ще з Іраку й Афганістану і просто не усвідомлював цього дотепер. Він зробить те, що в його силах, все, на що здатний будь-хто. Собаки гавкають, караван іде.

У двері постукали, зазирнула Розалінд. Вона щось зробила з волоссям, що покращило ситуацію. Те саме не можна було сказати про плечову кобуру, яка була на ній. Вона виглядала дещо сюрреалістично, наче собака у святковому ковпаку.

— Ґледіс прийшла, містере Стекгаус.

— Нехай увійде.

Зайшла Ґледіс. Нижче підборіддя в неї теліпалася киснева маска. Очі були червоні. Стекгаус сумнівався, що вона плакала, — то подразнення, мабуть, від отрути, яку вона намішала.

— Готово. Залишилося додати засіб для унітаза. Як тільки скажете, містере Стекгаус, я пущу їм газ. — Вона швидко й різко смикнула головою. — Те гудіння мене до сказу доводить.

«А з твого вигляду й не скажеш, що аж так сильно», — подумав Стекгаус, хоча про гудіння вона мала рацію. Проб­лема в тому, що до нього неможливо звикнути. Лише подумаєш, що звик, як воно раптом гучнішає — не у вухах, не зовсім, а в голові. Тоді раптом тихішає до попереднього, трішки терпимішого рівня.

— Я говорила з Фелісією, — повідомила Ґледіс. — З лікаркою Річардсон тобто. Вона дивиться за ними на моніторі. Каже, гудіння гучнішає, коли вони беруться за руки, і тихішає, коли відпускають одне одного.

Стекгаус уже сам до цього допетрав. Як то кажуть, не треба бути генієм.

— Скоро, сер?

Він подивився на годинник.

— Думаю, ще десь години три, плюс-мінус. Насос ОВК на даху, правильно?

— Так.

— Можливо, мені вдасться подзвонити тобі, Ґледіс, коли настане час, але, може, й ні. Усе, мабуть, станеться дуже швидко. Якщо почуєш постріли перед адміністративною будівлею, пускай той хлор, не чекай команди від мене. Тоді спускайся. Не всередину, просто біжи по даху до лівого крила Передньої половини. Зрозуміло?

— Так, сер! — Ґледіс осяяла його широкою посмішкою. Тією, яку діти ненавиділи.

Дванадцята тридцять.

Каліша спостерігала за дітьми з палати «А» й думала про маршовий оркестр штату Огайо. Її татові подобалися «Бакайз», і їхні ігри вона завжди з ним дивилася, для відчуття близькості, але насправді її цікавило лише шоу в перерві, коли оркестр («Гоооордість “Бакайз”!» — завжди голосив ведучий) виходив на поле, одночасно граючи на інструментах і вистроюючись у силуети, які можна було розібрати згори, — що завгодно, від «С» на грудях Супермена до фантастичного динозавра з логотипу «Парку юрського періоду», що ходив і клював своєю ящеровою головою.

Діти з палати «А» музичних інструментів не мали й ставали, взявшись за руки, лише в коло — нерівне, оскільки тунель був вузький, — але вони мали однакову… яке ж там слово…

— Синхронність, — сказав Нікі.

Каліша перелякано повернулася. Він їй усміхнувся, зачісуючи рукою волосся, щоб вона краще побачила його очі, які, слід зізнатися, вражали.

— Дуже серйозне слово, навіть як на білого хлопця.

— У Люка набрався.

— Ти його чуєш? Тримаєш контакт?

— Та ніби. То є, то нема. Важко сказати, які думки мої, а які його. Добре, що я спав. Коли не спиш, власні думки заважають.