Стивен Кинг - Інститут

— Як перешкоди?

Він знизав плечима.

— Напевно. Але якщо відкриєш розум, ти теж почуєш. Ще чіткіше чути, коли вони в коло стають. — Він кивнув на дітей з палати «А», які продовжували безцільно блукати. Джиммі з Донною ходили вдвох, розмахуючи зчеп­леними руками. — Хочеш спробувати?

Каліша спробувала припинити думати. Спочатку це було на диво важко, але коли вона прислухалася до гудіння, стало легше. Гудіння слугувало ніби ротовим ополіскувачем, лише для мозку.

— Що смішного, Ка?

— Нічого.

— А, вшарив, — сказав Нікі. — Мозкоополіскувач. Непогано.

— Трохи чую, але небагато. Може, спить.

— Та напевно. Але, думаю, скоро прокинеться. Бо ми не спимо.

— Синхронність, — повторила вона. — Класне таке слово. І ніби для Люка створене. Знаєш, жетони, які вони нам давали для автоматів, Люк називав заслужениною ? Ще одне кльове слово.

— Люк особливий, тому що такий розумний. — Нікі глянув на Ейвері, який схилився на Гелен, обоє міцно спали. — А Ейвестер особливий, просто тому що… ну…

— Просто тому що він Ейвері.

— Ага. — Нікі всміхнувся. — А ті ідіоти взяли й посилили його, а регулятор на мотор не поставили. — Усмішка його, слід визнати, вражала не менше, ніж очі. — Це ж вони вдвох зробили так, що ми зараз тут. Люк — це шоколад, а Ейвері — арахісове масло. Сам по собі жоден з них нічого не змінив би. А от разом вони — корзинка з арахісовим маслом «Різ», яка порве нафіг це все.

Каліша засміялася. Звучало по-дурному, та разом з тим влучно. Принаймні вона сподівалася.

— Але ми тут застрягли. Як щури в забитій трубі.

Його блакитні очі зустрілися з її карими.

— Ще недовго, сама знаєш.

— Ми помремо, правда? — промовила вона. — Якщо вони не газ пустять, то… — Каліша смикнула головою в бік дітей з палати «А», які знову кружляли. Гудіння посилилося. Лампи пояскравішали. — Це станеться, коли вони вирвуться. Вони і всі інші, де б не були.

«Телефон, — послала вона йому думку. — Великий телефон».

— Напевно, — сказав Нікі. — Люк каже, що ми їх знесемо, як Самсон зніс храм на филистимлян. Я не знаю, як там було — у мене в сім’ї Біблією особливо не захоплювались. Але суть розумію.

Каліша ж знала цю історію. Вона знову поглянула на Ейвері й згадала дещо інше з Біблії: «А дитина мала їх водитиме».

— Можна я тобі щось скажу? — запитала Каліша. — Ти, мабуть, посмієшся, але мені однаково.

— Давай.

— Я хочу, щоб ти мене поцілував.

— Ну, не особливо складне завдання, — сказав Нікі. Він усміхнувся.

Каліша нахилилася до нього. Він нахилився їй назустріч. Під гудіння вони поцілувалися.

«Гарно, — подумала Каліша. — Думала, що так буде, й так воно і є».

Цю одразу ж наздогнала думка Нікі, верхи на гудінні: «Давай ще раз. Думаю, буде вдвічі приємніше».

Перша п’ятдесят.

«Челенджер» торкнувся землі на приватній злітно-посадковій смузі, якою володіла компанія-пустушка під назвою «Паперова промисловість Мейну». Він порулив до темної будівлі. Коли вони наблизилися, трійка ліхтарів на стелі, що реагували на світло, спрацювали, освітлю­ючи приземкувату електростанцію й гідравлічний навантажувач контейнерів. Транспорт, що очікував на них, виявився не «мамським» фургоном, а «шевроле субурбан» на дев’ятьох пасажирів. Чорний, із затонованими вікнами. Сирота Енні була б у захваті.

«Челенджер» максимально близько під’їхав до «суб­урбана», двигуни затихли. Хоча Тім не був упевнений в останньому: він чув слабке гудіння.

— Це не літак, — пояснив Люк. — Це діти. Звук посилиться, коли ми наблизимося.

Тім підійшов до передньої частини салону, потягнув великий червоний важіль, який відчинив двері, й розклав сходи. Ті спустилися на асфальтобетон менш ніж за чотири фути від водійського боку «субурбана».

— Окей, — сказав Тім, повернувшись до решти. — Ми на місці. Але перш ніж поїдемо, місіс Сіґсбі, у мене для вас дещо є.

На столику в зоні для розмов «челенджера» він зна­йшов значний запас глянцевих брошур, де рекламувалися різні дива повністю фіктивної фірми «Паперова промисловість Мейну», і кілька її брендових бейсболок. Він передав одну їй і взяв собі іншу.

— Надягніть. Щоб міцно сиділа. Волосся маєте коротке, тож неважко буде сховати все під неї.

Місіс Сіґсбі подивилася на бейсболку з огидою.

— Для чого?

— Ви підете перша. Якщо нас чекатиме засідка, приймете вогонь на себе.

— Навіщо їм ховати людей тут , якщо ми їдемо туди ?

— Так, це малоймовірно, тож вам не буде складно сісти в машину першою.