Стивен Кинг - Інститут

Стекгаус підійшов до шкільного автобуса, який стояв біля флагштока, й востаннє звернувся до своїх підлеглих:

— Снайпери, зосередьтеся на водієві, зрозуміло? У нього бейсболка назад повернута. Тоді розстрілюєте всю машину, від переду до заду. Цільтеся високо, виб’єте оте темне скло і зможете вціляти в голови. Підтвердьте.

Підтвердили.

— Стрільбу почнете, коли я підніму руку. Повторюю, коли я підніму руку.

Стекгаус став перед автобусом. Поклав праву руку на прохолодну, вкриту росою поверхню. Лівою вхопився за флагшток. І став чекати.

— Рушай, — наказав Тім.

Він лежав на підлозі за водійським сидінням. Люк — під ним.

— Будь ласка, не змушуйте мене цього робити, — сказала місіс Сіґсбі. — Якщо дасте пояснити, чому це місце настільки важливе…

— Рушай.

Вона рушила. Ліхтарі наближалися. Вона вже бачила автобус, флагшток і Тревора між ними.

«Час настав», — сказав Ейвері.

Він думав, що боятиметься, страх не покидав його, відколи він прокинувся в кімнаті, схожій на його власну, тільки не до кінця, а коли Гаррі Кросс штовхнув його — то й поготів. Але зараз він не боявся. Відчував бадьорість. Була одна пісня, яку його мама вмикала на програвачі, коли прибирала, і зараз він згадав звідти один рядок: «Я звільнюся» [131] «I Shall Be Released» — пісня, написана в 1967 Бобом Діланом для його гурту «The Band». .

Він підійшов до дітей з палати «А», які вже ставали в коло. Каліша, Нікі, Джордж і Гелен — за ним. Ейвері простягнув руки. Каліша взяла одну з них, Айріс — бідна Айріс, яку можна було би врятувати, якби це сталося хоча б на день раніше, — другу.

Жінка, що тримала варту за дверима, викрикнула щось, якесь запитання, але воно зникло в дедалі гучнішому гудінні. З’явилися цятки, тепер не бляклі, а яскраві, і ставали ще яскравішими. Вогники Штазі заповнили центр кола, закрутилися й замиготіли, ніби стрічка на вивісці перукарні, линучи з якогось глибокого джерела сили, повертаючись зі свіжими й потужнішими силами.

«ЗАПЛЮЩТЕ ОЧІ».

Уже не думка, а ДУМКА , верхи на гудінні.

Ейвері роздивився, щоб упевнитися, що вони це зробили, і сам заплющив. Він очікував побачити свою кімнату вдома чи, може, їхній задній двір з гойдалкою та басейном, який тато надував кожного Дня пам’яті, але ні. За заплющеними очима він — як і всі вони — побачив майданчик Інституту. І, можливо, це не мало б дивувати. Так, його там якось штовхнули, і він плакав, чим погано почав ці останні тижні свого життя, але тоді він завів друзів, гарних друзів. Удома в нього друзів не було. У школі вважали, що він дивак, навіть сміялися з його імені, підбігали й кричали йому в обличчя: «Діксон-Дуріксон». Тут такого не було, бо тут вони всі разом. Тут друзі дбали про нього, ставились як до нормальної людини, і тепер він подбає про них. Про Калішу, Нікі, Джорджа і Гелен. Подбає.

А найбільше — про Люка. Якщо зможе.

Заплющивши очі, Ейвері побачив телефон.

Той стояв біля батута, перед неглибоким ровом, яким Люк протиснувся, щоб пролізти під огорожею. Старомодний телефон, заввишки з п’ятнадцять футів [132] ≈ 4,6 м. , чорний як смерть. Ейвері з друзями й дітьми з палати «А» стоя­ли навколо нього. Вогники Штазі кружляли, яскраві як ніколи, над набірним диском, тоді запаморочливо ковзали над його гігантською бакелітовою слухавкою.

«Калішо, ВПЕРЕД. Майданчик!»

Заперечень не було. Вона відпустила руку Ейвері, але перш ніж у колі з’явилася проріха, яка б перервала силу й зупинила цей образ, Джордж перехопив руку Ейвері. Гудіння тепер було всюдисущим, вони його, звісно, чують у всіх тих віддалених місцях, де інші діти, які також стоять колами. Ті діти почули, як і мішені, задля вбивства яких дітей і позвозили в усі ті різні Інститути. І так само як ті мішені, діти підкоряться. Єдина різниця в тому, що вони підкоряться, усвідомлюючи це, з радістю. Повстання відбувається не лише тут; повстання всюди.

«Джордже, ВПЕРЕД. Майданчик!»

Рука Джорджа відірвалась, і його місце зайняв Нікі. Нікі, який заступився за нього, коли Гаррі штовхнув. Нікі, який називав його Ейвестером, ніби це особливе ім’я, що його можуть використовувати лише друзі. Ейвері стиснув його долоню й відчув, як Нікі зробив те саме. Нікі, завжди в синцях. Нікі, який не робив того, що від нього вимагали, й не приймав ті срані жетони.

«Нікі, ВПЕРЕД. Майданчик!»

Нік пішов. Тепер руку Ейвері стискала Гелен, Гелен із вицвілим панківським волоссям, Гелен, яка навчила його робити перекиди вперед на батуті й пояснювала, як правильно, «щоб ти не вилетів і не розбив свою дурну головешку».