Стивен Кинг - Інститут

«Гелен, УПЕРЕД. Майданчик!»

Вона пішла, остання з його тутешніх друзів, але замість неї долоню взяла Кеті, тому прийшов час.

Ззовні — глухий звук пострілів.

«Будь ласка, тільки б я не запізнився!»

Це була його остання свідома думка як особи, як Ейвері. Тоді він приєднався до гудіння і вогнів.

Настав час зробити міжнародний дзвінок.

Крізь кілька дерев, що залишилися, Стекгаус бачив, як «субурбан» повзе вперед. Світло з адмінбудівлі відбивалося від його хромованих деталей. Авто рухалося дуже повільно, однак наближалося. Стекгаусові спало на думку (надто пізно вже щось змінити, але хіба ж завжди так не трапляється?), що в хлопця, можливо, вже нема флешки, що він міг залишити її з тією поліцейською, Венді. Або десь заховати між цим місцем і аеропортом, щоб останнім подихом обманутого героя був дзвінок їй з повідом­ленням про те, що все пішло не так добре.

«Але що я можу з цим зробити? — подумав він. — Нічого. Маємо те, що маємо».

«Субурбан» з’явився на початку під’їзної доріжки. Стекгаус стояв між автобусом і флагштоком, розвівши руки, ніби Ісус на хресті. Гудіння досягло ледь не оглушливого рівня, і йому стало цікаво, чи Розалінд досі на позиції, чи мусила втекти. Згадав про Ґледіс і сподівався, що вона готова замішати свою бовтанку.

Стекгаус примружився на постать за кермом «субурбана». Неможливо було добре розгледіти, і він знав, що Даґ і Чед узагалі ніхера не побачать крізь затемнені задні вікна, доки ті не вибухнуть, але лобове скло було прозоре, і коли «субурбан» скоротив відстань до двадцяти ярдів (дещо ближче, ніж він сподівався), Стекгаус побачив ремінець повернутої бейсболки, що прорізав чоло водія, і відпустив флагшток. Водій шалено захитав головою. Одна рука злетіла з керма, притислася до лобового скла, і він усвідомив, що його намахали. Трюк настільки простий, як і пролізти під огорожею, але настільки ж ефективний.

За кермом був не обманутий герой. Там була місіс Сіґсбі.

«Субурбан» знову зупинився й почав здавати назад.

— Вибач, Джуліє, нічим не можу зарадити, — промовив Стекгаус і підняв руку.

Стрільба з адмінбудівлі й із-за дерев почалася. В зад­ній частині Передньої половини Ґледіс Гіксон зняла накривки з двох великих відер відбілювача, що стояли під насосом ОВК, який обігрівав і охолоджував тунель доступу до Задньої половини. Вона затамувала подих, вилила вміст пляшок із засобом для миття унітазів у відра з відбілювачем, помішала в кожному відрі ручкою швабри, накрила їх і насос брезентом і кинулася до Східного крила Передньої половини, витираючи обпечені очі. Коли вона бігла по даху, то усвідомила, що той рухається в неї під ногами.

— Ні, Треворе, ні! — закричала місіс Сіґсбі. Вона хитала туди-сюди головою.

Зі своєї позиції позаду Тім побачив, як вона піднімає руку й притискає її до лобового скла. Іншою вона перемкнула «субурбан» на задню передачу.

Одразу як авто почало рухатися, зчинилася стрілянина, кулі летіли з правого боку, з лісу, спереду і — Тім не сумнівався — згори. Лобове скло «субурбана» вкрилося дірками. Скло стало матовим і обвисло всередину. Місіс Сіґсбі перетворилася на ляльку, смикаючись, стрибаючи і здавлено зойкаючи після кожного вціляння в її тіло.

— Люку, не піднімайся! — закричав Тім, коли хлопець почав звиватися під ним. — Лежи тихо!

Кулі пробивали задні вікна «субурбана». Осколки падали Тімові на спину. Кров текла по спинці водійського сидіння. Навіть крізь рівне гудіння, яке лунало ніби звідусіль, Тім чув, як над ним пролітають кулі, кожна з негучним дзижчанням.

Лунав скрегіт куль, що вбивалися в метал. Капот «суб­урбана» розкрився. Тім усвідомив, що думає про фінальну сцену якогось старого гангстерського фільму, як Бонні Паркер і Клайд Барроу танцюють смертельний танець, а кулі прошивають їхню машину й тіла. План Люка катастрофічно пішов шкереберть. Місіс Сіґсбі загинула, Тім бачив бризки її крові на залишках лобового скла. Вони наступні.

Аж раптом — крики згори й вигуки справа. Ще дві кулі пробили правий бік «субурбана», одна з них навіть шарпнула комірець Тімової сорочки. Ті дві були останніми. Тепер він чув лише глибокий скреготливий рев.

— Пустіть мене! — шипів Люк. — Я не можу дихати!

Тім відпустив хлопця і визирнув між передніми сидіннями. Він усвідомлював, що його голову можуть у будь-яку мить прострелити, але мусив подивитися. Люк біля нього підвівся. Тім уже хотів був сказати хлопцеві знову пригнутись, але слова застрягли йому в горлі.