Стивен Кинг - Інститут

— Тіме! — Люк ухопив його за руку. — Тіме!

Він указав на двох чоловіків, які вийшли з-за дерев. Один ще витріщався на руйновище, але другий піднімав здоровенний пістолет. Дуже повільно, як у сні.

Тім підняв свій пістолет набагато швидше.

— Навіть не думай. Поклади.

Вони подивилися на нього, ошелешені, тоді зробили, як Тім звелів.

— Тепер підійдіть до флагштока.

— Закінчилося? — запитав один із чоловіків. — Будь ласка, скажіть, що закінчилося.

— Думаю, так, — сказав Люк. — Робіть, як каже мій друг.

Вони побрели крізь вал пилюки в бік флагштока й автобуса. Люк підняв їхню зброю, подумав, чи не кинути її в «субурбан», тоді усвідомив, що вони вже не будуть їхати в цьому розстріляному, закривавленому транспорті. Один з автоматичних пістолетів він залишив собі. Інший пожбурив у ліс.

Стекгаус на мить глянув, як Чед і шеф-кухар Даґ ідуть до нього, тоді повернувся спостерігати за руїнами свого життя.

«Але хто ж знав? — подумав він. — Хто ж знав, що вони мають доступ до такої сили, яка може підняти будівлю? Ні місіс Сіґсбі, ні Еванс, ні Гекль і Джекль, ні Данкі Конг — де б він сьогодні не був. І точно не я. Ми думали, що працюємо з високою напругою, хоча насправді то був лише слабкий струм. З нас посміялися».

Хтось постукав його по плечі. Він обернувся й побачив обманутого героя. Той був широкоплечий (яким і має бути істинний герой), але носив окуляри, а це не вписувалося в стереотип.

«Звісно, завжди ж є Кларк Кент», — подумав Стекгаус.

— Озброєний? — запитав чоловік на ім’я Тім.

Стекгаус похитав головою й слабко підняв руку.

— Це вони мали бути озброєні.

— Ви троє останні?

— Не знаю. — Стекгаус іще ніколи не відчував такої втоми. Припускав, що це через шок. І через видиво будівлі, що піднімалася в нічне небо, затуляючи місяць. — Може, ще хтось із персоналу в Задній половині живий. І лікарі тамтешні, Галлас і Джеймс. Що стосується дітей у Передній половині… Не уявляю, як хтось міг би пережити таке . — Він показав на руїни рукою, яка здавалася свинцевою.

— А решта дітей? — запитав Тім. — Що з ними? Хіба вони не в іншій будівлі?

— Вони в тунелі були, — сказав Люк. — Він спробував отруїти їх газом, але тунель обвалився швидше. Обвалився, коли піднялася Передня половина.

Стекгаус думав заперечити, однак що це дасть, якщо малий Елліс здатний читати його думки? Крім того, він змучився. Його це дощенту виснажило.

— І твої друзі теж? — запитав Тім.

Люк розкрив рота, щоб сказати, що точно не знає, але, мабуть, так. Тоді його голова смикнулася назад, ніби на поклик. Якщо так, то поклик пролунав у нього в голові, бо Тім почув голос лише за якихось кілька секунд.

— Люку!

Якась дівчинка бігла по засміченому газоні, обминаючи камені, що розсипалися назовні своєрідним ореолом. За нею — троє інших, два хлопці й дівчинка.

— Люкі!

Люк кинувся назустріч першій дівчині та обійняв її. Трійця приєдналася до них, і коли група обійнялася, Тім знову почув гудіння, тільки нижче. Якісь рештки заворушилися, шматки дерева й каменю здійнялися в повітря, тоді впали. І він наче почув шепотіння їхніх об’єднаних голосів у голові? Може, то лише гра уяви, але…

— Навіть тепер виділяють оту свою силу, — промовив Стекгаус. Він говорив без емоцій, ніби просто на дозвіллі. — Я їх чую. І ти також. Будь обережний. Цей вплив має здатність накопичуватися. Від цього з Галласа та Джеймс стали Гекль і Джекль. — Він коротко гавкнув сміхом. — Просто парочка мультяшних сорок із неймовірно цінними медичними дипломами.

Тім проігнорував ці репліки й дав дітям насолоджуватися радісним возз’єднанням — на Бога, хто більше за них цього заслуговує? Він дивився на трьох дорослих працівників Інституту, які вижили. Хоча вони не виглядали так, наче створять йому якісь проблеми.

— А з вами, мудаками, що я маю робити? — запитав Тім. Не зовсім у них, радше в самого себе.

— Будь ласка, не вбивай нас, — озвався Даґ. Він указав на групові обійми, які досі не роз’єдналися. — Я годував тих малих. Я їх не вбивав.

— Я б не виправдовував те, чим ви тут займалися, якщо ви хочете лишитися живими, — сказав Тім. — Заткнутися — мабуть, найкраще рішення. — Він повернувся до Стекгауса. — Здається, нам уже не знадобиться автобус, бо ви вбили більшість дітей…

— Ми нікого…

— Ти глухий? Я сказав заткнутися!

Стекгаус роздивився вираз обличчя цього чоловіка. То був не героїзм, обманутий чи не обманутий. Погляд був убивчий. Він заткнувся.