Стивен Кинг - Інститут

У задній частині фургона не було сидінь, тож діти по черзі сиділи спереду, починаючи з Каліші. Люк втиснувся на металевій підлозі між нею і Тімом. Нікі, Джордж і Гелен скупчилися під задніми дверима й поглядали крізь два невеликих запилених віконця на світ, який вони і не сподівалися побачити знову.

Люк: «Калішо, а ти чому плачеш?»

Вона пояснила, тоді повторила вголос, для Тіма:

— Бо це все так гарно. Навіть у темряві — так гарно. Мені тільки хотілося б, щоб Ейвері також це бачив.

На східному обрії про світанок лише чутка виникла, коли Тім повернув на шосе 77. Хлопець на ім’я Нікі зайняв місце Каліші на передньому сидінні. Люк із дівчиною пересіли в задню частину фургона, і тепер вони вчотирьох лежали вкупі й міцно спали, наче цуценята. Нікі також нібито спав, головою стукаючись об вікно щоразу, як фургон наїжджав на яму… а ям було багатенько.

Одразу за знаком, який повідомляв, що до Міллінокета п’ятдесят миль, Тім глянув на свій телефон і побачив, що в нього дві лінійки і дев’ять відсотків заряду. Він зателефонував Венді, яка відповіла після першого ж гудка. Хотіла знати, чи з ним усе гаразд. Він сказав, що так. Вона запитала, як Люк.

— Усе добре. Він спить. У мене тут ще четверо дітей. Були й інші — не знаю скільки, трохи було. Але вони загинули.

— Загинули? Господи, Тіме, що сталося?

— Поки що не можу тобі сказати. Коли зможу, розповім, і ти навіть, можливо, у щось повіриш, але зараз я в якомусь задуп’ї, в кишені маю біля тридцяти баксів, а кредиткою не можу скористатися. Там просто кабздець, не хочу ризикувати й лишати сліди. І ще я до смерті змучений. У фургоні ще десь пів бака бензину, і це добре, але я сам ледь тримаюся. Сука-сука-сука, нє?

— Що… ти… маєш якісь…

— Венді, я тебе не чую. Якщо чуєш мене, передзвоню. Я люблю тебе.

Тім не знав, чи почула вона ті останні слова і що подумала про це, якщо почула. Він ніколи їй раніше такого не говорив. Він вимкнув телефон і поклав його на панель приладів біля пістолета Таґа Фарадея. Те, що сталося в Дюпреї, здавалося, було дуже давно, ніби в житті іншої людини. Йому тепер важили тільки ці діти і що він з ними робитиме.

І ще. Хто за ними може прийти.

— Чуєте, Тіме.

Він повернувся до Нікі:

— Я думав, ти спиш.

— Ні, просто думав. Можна вам щось сказати?

— Звичайно. Що завгодно. Говори, щоб я не заснув.

— Просто хотів подякувати. Не скажу, що ви відновили мою віру в людство, але отак приїхати з Люкі, як ви це зробили… для цього треба мати яйця.

— Слухай, малий, ти мої думки читаєш?

Нік похитав головою:

— Зараз не можу. Не думаю, що мені ще коли-небудь вдасться посунути хоч одну з тих обгорток від цукерок тут на підлозі, а це ж був мій талант. Але якби я з ними об’єднався… — Він нахилив голову в бік дітей, що спали позаду. — Було б по-іншому. Як мінімум якийсь час.

— Як думаєш, можна це повернути? До стану, в якому сила була спочатку?

— Хезе. Та мені воно не надто й треба. І раніше не треба було. Для мене важливо було займатися футболом і вуличним хокеєм. — Він зиркнув на Тіма. — Мужик, та у вас не мішки, а цілі валізи під очима.

— Та, мені б поспати не завадило, — визнав Тім.

Ага, годин дванадцять. Він раптом згадав роздовбаний заклад Норберта Голлістера, де телевізор не працює, а таргани бігають, як у себе вдома.

— Думаю, дорогою будуть незалежні мотелі, де не ставитимуть запитань, якщо запропонувати їм готівку, — зауважив Тім. — Але з готівкою, боюся, в нас проблеми.

Нікі всміхнувся, і Тім побачив привабливого чоловіка, яким той виросте, дасть Бог, за кілька років.

— Думаю, ми з друзями можемо трохи допомогти в плані готівки. Не зовсім упевнений, але мабуть. Бензину до наступного міста вистачить?

— Так.

— Зупиніться там, — сказав Нікі й знову притиснувся головою до вікна.

Невдовзі перед тим, як міллінокетська філія «Сіменз-траст» відчинилася того дня о дев’ятій годині, касирка на ім’я Сандра Робіншо викликала менеджера банку з його кабінету.

— У нас проблема, — повідомила вона. — Гляньте.

Вона всілася перед відтворенням відео з камери банкомата. Браян Стірнз усівся поруч. Камера апарата між трансакціями не працювала, а в містечку Міллінокет на півночі Мейну це зазвичай означало всю ніч, і пробуджували її вже перші клієнти орієнтовно о шостій ранку. На екрані, який вони споглядали, показувало 5:18. Стірнз дивився, як п’ятеро людей підходять до банкомата. У чотирьох із них футболки затуляли роти й носи, наче маски бандитів зі старих вестернів. П’ятий натягнув бейсболку собі низько на очі. Стірнз бачив напис «Паперова промисловість Мейну» спереду.