Стивен Кинг - Інститут

Шеренга дітей рушила коридором до Палати «А», у серце гудіння.

«Я не знаю, як вони обирають, кого вбивати, — продов­жувала Морін. — Часто замислювалася над цим, але це, напевно, працює, бо ще ніхто за останні сімдесят п’ять років не скинув атомну бомбу й не почав чергову світову війну. Лише задумайся, наскільки це фантастичне досягнення. Знаю, деякі люди кажуть, що це Бог за нами наглядає, деякі — що річ у дипломатії або ВГЗ, взаємно гарантованому знищенні, але я не вірю. Це все Інститут».

Вона спинилася, щоб сьорбнути води, тоді продовжила:

«Вони знають, яких дітей брати, завдяки тесту, що його більшість проходять одразу після народження. Я не мала б знати, що це за тест, я ж просто скромна покоївка, але я ще слухаю, крім того що доношу. А ще я шпигую. Це називається МНФ, означає мозковий нейротрофічний фактор. Дітей з високим рівнем МНФ позначають, вистежують і зрештою забирають в Інститут. Іноді в шістна­дцять, але більшість у молодшому віці. Вони викрадають тих, у кого реально високі показники МНФ, забирають їх якнайшвидше. У нас бували й восьмирічні».

Тому й узяли Ейвері, подумав Люк. І близнючок Вілкокс.

«Їх готують у Передній половині. Частково шляхом ін’єкцій, частково впливами якихось вогників Штазі, як їх лікар Гендрікс називає. Деякі діти, котрі сюди приходять, мають телепатичні здібності — читають думки. Деякі телекінетичні — рухають предмети. Після уколів і вогників Штазі деякі діти залишаються такими ж, як були, але більшість стають трішки сильнішими в тій здібності, через яку їх узяли. А є ще кілька тих, яких Гендрікс називає рожевими. Вони отримують додаткові перевірки та уколи й іноді набувають обох здібностей. Якось я чула, як лікар Гендрікс говорив, що здібностей може бути й більше, і якщо ми їх відкриємо, то зможемо змінити все на краще».

— ТП і ТК, — бурмотнув Люк. — Так сталося зі мною, але я це приховав. Принаймні спробував.

«Коли вони готові до… до роботи, їх переводять з Передньої половини в Задню. Вони там дивляться фільми, де показують одну й ту саму особу, раз за разом. Удома, на роботі, під час гри, під час сімейних зустрічей. Тоді дістають образ-ініціатор, який повертає вогники Штазі та об’єднує їх. Розумієш… це діє так… що коли вони самі, їхні сили незначні навіть після підсилень, але коли вони разом, їхні здібності зростають… як там, є математичний термін…»

— Експоненційно, — закінчив Люк.

«Не пам’ятаю те слово. Я змучилася. Важливо те, що з допомогою цих дітей усувають деяких людей. Іноді це схоже на нещасний випадок. Іноді виглядає як самогубство. Іноді — як убивство. Але це завжди діти. Пам’ятаєш того політика, Марка Берковіца? То діти. Джанґі Ґафур, чоловік, який начебто помилково підірвався на своїй фабриці вибухівки в провінції Кундуз два роки тому? І то діти. Було багато інших, навіть лише за мій час перебування в Інституті. Можна сказати, що для цього немає логічних причин — шість років тому був аргентинський поет, що наковтався лугу, — і я принаймні цих причин не бачу, але мусять бути, бо світ ще існує. Якось я чула, як місіс Сіґсбі, вона тут головна, говорила, що ми ніби люди, які постійно рятують судно, бо інакше воно б потонуло, і я їй вірю».

Морін знову потерла очі, тоді схилилася вперед, дивлячись просто в камеру.

«Їм постійно потрібні нові діти з високими показниками МНФ, бо в Задній половині вони виснажуються. У них головні болі, які дедалі гіршають, і щоразу, коли вони дивляться на вогники Штазі чи на лікаря Гендрікса з його феєрверком, вони втрачають щораз більше своєї особистості. Врешті-решт їх відправляють на “Овочебазу” — так персонал називає палату “А”. Там вони, діти, ніби страждають від старечого маразму чи Альцгеймера. Їм стає дедалі гірше, і врешті вони помирають. Зазвичай через пневмонію, бо в “Овочебазі” спеціально підтримують низьку температуру. Іноді вони… — Морін знизала плечима. — Боже, іноді вони ніби просто забувають зробити наступний вдих. Тіл позбуваються в потужному інститутському крематорії».

— Ні, — тихо промовив шериф Ешворт. — О ні .

«Персонал Задньої половини працює так званими дов­гими запливами. Кілька місяців роботи, кілька місяців відпочинку. Інших варіантів нема: там отруйна атмосфера. Проте, оскільки персонал не має високого рівня МНФ, процес у них іде повільніше. Деякі взагалі наче й нічого не відчувають».

Вона спинилася, щоб відпити води.

«Там є лікар і лікарка, які працюють майже весь час, і обоє дуріють. Знаю, бо я там бувала. Доглядачі й санітари іноді недовго працюють в обох частинах. Те саме і з працівниками буфету. Знаю, багато треба перетравити, і це ще не вся інформація, але наразі це все, на що я здатна. Мушу йти, однак я ще дещо маю тобі показати, Люку. Тобі і людям, які, мабуть, дивитимуться з тобою. Дивитися буде важко, але, сподіваюся, переглянете, бо я ризикнула життям, щоб це дістати».