Стивен Кинг - Інститут

Шлях від намету біля складів проходив через ліс у західній частині міста. Коли вона йшла на алею, щоб переночувати на своєму надувному матраці (чи всередині, якщо прохолодно, — зараз вони їй дозволяють, за те що допомогла Тімові з його банером), то обходила «Діамант», місцевий кінотеатр, де в молодшому (і трохи нормальнішому) віці бачила багато цікавих фільмів. Старий «Діамантик» стояв зачинений останні п’ятнадцять років, а паркінг позаду нього обернувся пустирем з бур’янів і золотушника. Там вона зазвичай зрізала й ішла вздовж цегляної потрісканої стіни старого кінотеатру до хідника. Управління і маркет стояли по інший бік Мейн-стріт, а алея (так вона собі думала) пробігала між ними.

Цього вечора, щойно Енні збиралася зійти зі стежки на паркінг, вона побачила, як якесь авто повертає на Пайн-стріт. Тоді ще одне… і ще. Три фургони, впритул один до одного. І хоча насувалися сутінки, у них навіть габаритні фари не світили. Енні стояла між дерев, спостерігала, як вони заїжджають на стоянку, яку вона саме збиралася перетнути. Автівки, наче в одному строю, повернули й зупинилися рядом, «носами» в бік Пайн-стріт. Так, наче їм може знадобитися швидко забратися звідси, подумала вона.

Відчинилися двері. Вийшло кілька жінок і чоловіків. Один із чоловіків мав спортивну куртку й гарні штани зі складкою. Одна з жінок, старша за інших, була вдягнута в темно-червоний костюм зі штанами. Ще одна мала на собі квітчасту сукню. В однієї сумочка. В чотирьох інших жінок — ні. Більшість були вдягнені в джинси й темні футболки.

Усі, окрім чоловіка в спортивній куртці, який просто стояв осторонь і спостерігав, рухалися швидко й осмислено, наче на місії. Енні вони здавалися військовими, і це враження за мить підтвердилося. Двоє чоловіків й одна з молодших жінок відчинили задні дверцята фургонів. З одного чоловіки дістали довгий сталевий ящик. З іншого — кобури, які жінка роздала всім, окрім чоловіка в спортивній куртці, іншого чоловіка з коротким білявим волоссям і жінки в квітчастій сукні. Відкрили сталевий ящик, з якого дістали кілька довгих видів зброї, але не мисливські рушниці. На думку Енні Леду, це була зброя для шкільних стрілянин.

Жінка в сукні запхала невеликий пістолет собі в сумочку. Чоловік біля неї засунув трохи більший собі ззаду за пояс, а поверх накинув край футболки. Інші повставляли зброю собі в кобури. Вони скидалися на диверсійну групу. Та вони й були диверсійною групою. Енні не бачила інших пояснень.

Людина з нормальною кебетою — наприклад, така, яка не отримує вечірніх новин від Джорджа Оллмена, — мабуть, так і продовжила б спостерігати, безсило й розгублено, загадуючись, що, заради всього святого, групка озброєних чоловіків і жінок може робити в сонному містечку в Південній Кароліні, де лише один банк, та й той уночі замкнений. Людина з нормальною кебетою, мабуть, дістала б мобільний і набрала 911. Енні, проте, нормальної кебети не мала, і вона повністю розуміла, що ці чоловіки й жінки, яких принаймні десяток, а може, й більше, замислили. Вони не приїхали в чорних позашляховиках, як вона очікувала, але вони тут через хлопця. Звісно ж, через нього.

Варіанта дзвонити 911 і попередити людей в управлінні в будь-якому разі не було, бо вона б не носила з собою мобільний навіть якби могла собі дозволити таку розкіш. Мобільники опромінюють тобі голову, це будь-який дурень знає, а ще через ці апарати тебе можуть вистежити вони . Тож Енні пішла далі стежкою, тепер уже бігом, доки не досягла заднього фасаду перукарні, через дві будівлі. Розхитані сходи вели до квартири нагорі. Енні щодуху піднялася ними, підтримуючи серапе й довгу спідницю, щоб не перечепитися й не покотитися вниз. Нагорі вона загрюкала в двері, доки за рваною фіранкою не побачила Корбетта Дентона, що сунув до неї, несучи перед собою здоровенне пузо. Він посунув фіранку й визирнув назовні, лисою макітрою відбиваючи світло від закаляної мухами круглої люстри на стелі.

— Енні? Що ти хочеш? Я тобі не дам нічого їсти, як­що ти…

— Там якісь особи, — видушила вона, віддихуючись. Могла б сказати «люди», але «особи» звучало набагато грізніше, принаймні для неї. — Припаркувалися позаду «Діаманта»!

— Енні, йди собі. У мене нема часу для твоїх дур…

— Хлопець! Я думаю, ті особи хочуть напасти на відділок і забрати його! Думаю, може бути стрілянина!

— Що ти, бляха…

— Будь ласка, Барабанщику, будь ласка ! У них кулемети, здається, і той хлопець, він дуже гарний!