Стивен Кинг - Інститут

«Я бачила тортури водою, бачила чоловіків — і жінок також, кілька разів, — які стояли в тазах із водою з електродами на пальцях чи в анусах. Бачила, як плоскогубцями висмикують нігті. Бачила, як чоловікові прострелили колінну чашечку, коли він плюнув допитувачеві в обличчя. Спочатку це шокувало, але з часом перестало. Іноді, коли це були люди, які ставили СВП [116] Саморобний вибуховий пристрій. нашим хлопцям чи відправляли смертників на переповнені ринки, мені було приємно. Я майже повністю… Згадаю те слово…»

— Знечулилася, — сказав Тім.

«…знечулилася», — закінчила Морін.

— Боже, вона ніби тебе почула, — прошепотів Беркетт.

— Тихо, — цитьнула Венді, і від цього слова Люк чомусь здригнувся. Так, ніби щойно перед нею його теж хтось промовив. Він знову зосередився на відео.

«…ніколи не брала участь після перших двох-трьох, бо вони дали мені іншу роботу. Коли вони ніяк не хотіли говорити, я слугувала такою собі доброю унтерофіцеркою, яка заходила, в кишені проносила випити й поїсти, батончик “Квест” чи пару “Орео”. Казала їм, що всі допитувачі пішли на перерву чи поїсти і що мікрофони вимкнуті. Казала, що мені їх шкода і що хочу допомогти. Казала, якщо вони мовчатимуть, їх уб’ють, хоча це й проти правил. Ніколи не говорила “проти Женевської конвенції”, бо більшість не знали, що це таке. Казала, якщо вони мовчатимуть, то повбивають їхні сім’ї , а цього мені справді не хотілося. Зазвичай це не спрацьовувало — вони підо­зрювали. Але іноді, коли допитувачі поверталися, в’язень говорив те, чого від нього очікували, чи тому, що повірив мені, чи тому, що хотів вірити. Іноді вони мені говорили якісь речі тому, що розгубилися… дезорієнтувалися… і тому, що вірили мені. Та й бачить Бог, у мене обличчя, якому дуже довіряєш».

«Я знаю, чому вона мені це розповідає», — подумав Люк.

«Як я опинилася в Інституті… це надто довга історія для змученої хворої жінки. Дехто зайшов до мене в гості, скажімо так. Не місіс Сіґсбі, Люку, і не містер Стекгаус. І не якийсь чиновник. Він був старий. Сказав, що він вербувальник. Запитав, чи не потрібна мені робота, коли мій термін закінчиться. Легка робота, запевняв він, але тільки для людей, які вміють тримати рот на замку. Я подумувала, чи не залишитися на додатковий термін, але це звучало краще. Бо той чоловік сказав, що там я допомагатиму країні набагато більше, ніж у пісочниці. Тож я погодилася на роботу, і коли вони мене зробили прибиральницею, я була не проти. Знала, чим вони займаються, і спочатку також була не проти, бо знала чому. Мені пощастило, бо Інститут, це, кажуть, як мафія — якщо туди потрапляєш, то так просто не виберешся. Коли в мене стало скрутно з грошима через чоловікові борги і я стала боятися, що ті стерв’ятники заберуть гроші, які я відклала для свого хлопчика, то попросила про роботу, якою займалася під час військових дій, і місіс Сіґсбі з містером Стекгаусом дозволили спробувати».

— Доносити, — пробурмотів Люк.

«Це було легко, наче старі капці взути. Я пробула там дванадцять років, але донощицею — лише останні півтора року, десь так, і під кінець почала шкодувати через те, що роблю, і це я не про стукацтво. Я стала знечуленою в тих так званих “чорних будинках” [117] Таємні тюрми для незаконного утримання людей. і залишалася такою в Інституті, але зрештою це почало зноситися, як восковий блиск на машині, якщо його не наносити час від часу. Вони ж просто діти, розумієш, а діти хочуть вірити тим дорослим, які добрі й співчутливі. Не те щоб вони когось здавали. Це їх підставили, їх і їхні сім’ї. Та з цим я, може, й змирилася б. Якщо бути чесною — а вже трохи пізно лукавити, — думаю, так і було б. Але тоді я захворіла і познайомилася з тобою, Люку. Ти допоміг мені, однак я допомогла тобі не тому. Принаймні це не єдина й не основна причина. Я бачила, який ти розумний, набагато розумніший, ніж інші діти, і розумніший, ніж люди, які тебе викрали. Я знала, що їм плювати на твій ясний розум, чи тонке почуття гумору, чи те, з яким завзяттям ти вирішив допомогти такій старій хворій шкарбунці, як я, хоча й знав, що через це можеш мати проблеми. Для них ти був просто черговим коліщатком у машині, яке можна використовувати, доки не зноситься. Врешті-решт ти пройшов би той же шлях, що й усі інші. Сотні. Може, й тисячі, якщо рахувати від самого початку».

— Вона божевільна? — запитав Джордж Беркетт.

— Заткнися! — перебив Ешворт. Він схилявся над власним животом, не відриваючи очей від екрана.