Стивен Кинг - Інститут

— Вони щось роблять, — сказав Люк. — Мої друзі, вони щось роблять. Я це відчув, аж сюди. Як таке можливо? Боже, голова .

До Люка підійшов Ешворт і простягнув руку. Тім помітив, що другу він тримає на пістолеті в кобурі.

— Я шериф Ешворт, малий. Потиснеш?

Люк потиснув його долоню.

— Добре. Гарний початок. Тепер мені потрібна правда. Це все ти щойно зробив?

— Я не знаю, це я чи вони, — відповів Люк. — Я не знаю, як це зробили б вони, вони ж так далеко, але й не знаю, як це зробив би я. Я ще ніколи в житті нічого подібного не робив.

— Ти спеціалізуєшся на тацях для піци, — вторувала Венді. — Порожніх.

Люк ледь помітно всміхнувся.

— Ага. Ви не бачили вогників? Хтось із вас? Кольорові цятки?

— Я бачив лише як папери літають, — сказав шериф Джон. — І чув, як грюкають ті довбані двері камер. Френку, Джордже, попіднімайте, можете? Венді, дай малому аспірин. А тоді подивимося, що на цій комп’ютерній штучці.

— Сьогодні ваша мама постійно говорила про шпильки, — сказав Люк. — Вона казала, що хтось краде в неї шпильки.

У шерифа Джона щелепа відвисла.

— Звідки ти знаєш?

Люк похитав головою.

— Без поняття. Ну, я навіть не напружуюсь. Боже, якби ж я знав, що вони роблять. І якби ж я міг бути з ними.

— Думаю, історія малого не така вже й безглузда, як бачимо, — озвався Таґ.

— Я хочу подивитися, що тут на флешці, і то негайно, — сказав шериф Ешворт.

Спочатку вони побачили порожнє крісло, старомодне вольтерівське крісло під стіною, на якій у рамці висів вітрильний корабель «Кар’єр-енд-айвз» [115] «Currier and Ives» — американська друкарська фірма, відома літографськими копіями картин відомих художників. . Тоді в кадрі з’явилося жіноче обличчя, зазирнуло в об’єктив.

— Це вона, — сказав Люк. — Це Морін, жінка, що допомогла мені вибратися.

«Пише? — почала Морін. — Вогник горить, тому, гадаю, так. Сподіваюся, бо не думаю, що матиму силу зробити це двічі».

Обличчя зникло з екрана ноутбука, на який дивилися поліцейські. Тімові від цього стало трохи легше. Від такого крупного плану було схоже, наче вони спостерігають за жінкою, яка опинилася в акваріумі.

Її голос трохи стих, але все одно було чути.

«Але якщо доведеться, я зроблю».

Вона сіла в крісло й поправила крайку квітчастої спідниці на колінах. Зверху мала червону блузку. Люк ніколи не бачив її не в уніформі, тож йому це здалося гарним поєднанням, але яскраві кольори не могли приховати, яке худе й виснажене в неї обличчя.

— Зроби гучніше, — сказав Френк Поттер. — Їй варто було «петличку» вдягнути.

А Морін тим часом говорила. Таґ відмотав назад, зробив гучніше й знову натиснув кнопку відтворення. Морін знову всілася в крісло й поправила крайку спідниці. Тоді зазирнула прямо в об’єктив.

«Люку?»

Було так неочікувано почути власне ім’я від неї, що він ледь не відгукнувся, але Морін продовжила, і її слова загнали крижаний клинок йому в серце. Хоча він же знав, правда? Так само, як не потребував, щоб «Стар Триб’юн» повідомляла йому про батьків.

«Якщо ти це бачиш, значить, ти втік, а я мертва».

Поліцейський на ім’я Поттер шепнув щось Фарадеєві, але Люк не зважав. Він цілком зосередився на жінці, яка була єдиною дорослою подругою для нього в Інституті.

«Я не розповідатиму тобі історію свого життя, — сказала мертва жінка в кріслі. — На це немає часу, і я рада, бо мені соромно за більшу частину. Хоча не за мого хлопчика. Я пишаюся тим, яким він виріс. Він піде в коледж. Він і не знатиме, що ті гроші — від мене, але це гаразд. Це добре, як і мало бути, бо я віддала його. І без тебе, Люку, я б напевно втратила ті гроші й шанс зробити йому добро. Я лише сподіваюся, що зробила добро й тобі».

Вона замовкла, збираючись із думками.

«Я розкажу тільки частину історії, бо вона важлива. Я була в Іраку під час другої війни в Затоці, і в Афгані­стані була, і займалася там тим, що називають посиленим допитом».

Для Люка її спокійне плавне мовлення — жодних «е-е-е», «ну, знаєте», «типу» чи «ніби» — стало одкровенням. Через це до скорботи додалася ніяковість. Вона говорила набагато розумніше, ніж під час їхнього шепотіння біля машини з льодом. Тому що прикидалася дурною? Можливо, але ймовірніше — найпевніше — тоді він бачив жінку в коричневій уніформі прибиральниці й просто припускав, що кебети в неї не особливо багато.

«Іншими словами, що вона не така, як я», — подумав Люк і усвідомив, що ніяковість — це не зовсім те, що він у ту мить відчув. Правильніше це було б назвати соромом.