Стивен Кинг - Інститут

— Ага, з хуїмусу, — озвалася Еліс Ґрін, також з Опалових.

Це зустріли специфічним сміхом — нервовим, напруженим, трохи скаженим, який з’являється лише перед операцією, в якій передбачена стрілянина.

— Досить, — перервала його місіс Сіґсбі. — Лікарю Евансе, є ймовірність, що ми можемо взяти хлопця живим. Денні, в тебе є на планшеті карта Дюпрея?

— Так, мем.

— Отже, відтепер ця операція — під твоєю орудою.

— Дуже добре. Ходіть сюди, люди. Ви також, лікарю, не соромтеся.

Вони зібралися навколо Денні Вільямса, варячись у спекоті призахідної пори. Місіс Сіґсбі глянула на годинник. Чверть по шостій. Десь за годину від потрібного місця, а може, й більше. Трохи вибилися з графіка, але це прийнятно, зважаючи на швидкість, з якою це все організували.

— Тут центр Дюпрея, все, що є, — почав Денні Віль­ямс. — Просто одна головна вулиця. Пів дороги вниз — управління шерифа округу, просто між міською радою і маркетом.

— У якому значенні «маркет»? — Джош Ґоттфрід, з Опалових.

— У значенні «крамниця», — відповіла Робін Лекс.

— Щось схоже на старий добрий «Усе по п’ять», — сказав Тоні Фіззале. — Я років десять прожив в Алабамі, переважно на службі у військовій поліції, і я вам кажу: ці південні містечка — ніби машина часу на п’ят­десят років назад. Окрім «Волмартів». Вони здебільшого стоять.

— Досить триндіти, — урвала його місіс Сіґсбі й кивнула, щоб Денні продовжував.

— Нічого особливого, — сказав Денні. — Паркуємося тут, за місцевим кінотеатром, зараз він зачинений. Отримуємо підтвердження від джерела місіс Сіґсбі, що ціль досі у відділку. Ми з Мішель прикинемось одруженою парочкою на відпочинку, під час якого їздимо маловідомими містечками американського півдня…

— Парочкою їбанутих, коротше кажучи, — кинув Тоні, що викликало ще трохи того нервового сміху.

— Ми пройдемося вулицею, роздивимося, що там і як…

— За ручку, як ті закохані пташечки, — продовжила Мішель Робертсон, ухопивши долоню Денні та обдарувавши його скромною, але благоговійною усмішкою.

— А може, ваш місцевий усе перевірить? — запропонував Луїс Ґрант. — Може, так безпечніше.

— Ми його не знаємо, його інформації не довіряємо, — відповів Денні. — Крім того, він цивільний.

Він глянув на місіс Сіґсбі, яка кивнула, щоб продов­жував.

— Можливо, зайдемо у відділок запитати дорогу. А може, й ні. Подивимося по ситуації. Нам потрібно лише дізнатися, скільки там приблизно людей і де вони перебувають. Тоді… — Він знизав плечима. — Нападаємо. Якщо буде стрілянина, у чому я сумніваюся, — нейтралізуємо малого. Якщо ні — забираємо його. Менше безладу, якщо виглядатиме схоже на викрадення.

Місіс Сіґсбі дала Денні договорити, де їх чекатиме «челенджер», і зателефонувала Стекгаусові, запитала, які новини.

— Щойно говорив з нашим другом Голлістером, — повідав той. — Шериф припаркувався перед відділком десь п’ять хвилин тому. Зараз, мабуть, знайомиться з нашим заблудлим хлопцем. Час рухатися.

— Так. — Вона відчула не такий уже й неприємний тиск у шлунку та промежині. — Я зв’яжуся з тобою, коли все закінчиться.

— Зроби це, Джуліє. Витягни нас із цього клятого бардаку.

Вона завершила дзвінок.

Шериф Джон Ешворт повернувся в Дюпрей біля шостої двадцять. За тисячу чотириста миль на північ напівпритомні діти викидали сигарети й сірники в кошики і наповнювали кінозал, де зіркою фільму цього вечора буде священник мегацеркви з Індіани, з багатьма впливовими політичними друзями.

Шериф зупинився одразу за дверима й роздивився велике головне приміщення відділку, тримаючи руки на товстих стегнах, відзначаючи, що тут зібрався весь персонал, окрім Ронні Ґібсон, яка проводила відпустку в таймшері її матері в Сент-Пітерсбурґу. І Тім Джеймісон тут.

— Ну, будьте здорові, родичі гарбузові, — привітався він. — Це ж не вечірка-несподіванка, у мене ж не день народження. А це хто такий?

Він указав на хлопця на невеликому дивані в кімнаті очікування. Люк скрутився в позу ембріона настільки, наскільки це було можливо. Ешворт обернувся до Таґа Фарадея, якого був залишив за старшого:

— І, суто між іншим, хто його побив?

Замість відповіді, Таґ обернувся до Тіма й махнув рукою в жесті «після тебе».

— Його звати Люк Елліс, і його ніхто не побив, — відповів Тім. — Він вискочив з товарняка і вгатився в семафор. Від того й синці. Що стосується пов’язки, то він каже, що його викрали і причепили йому до вуха пристрій відстеження. Стверджує, що відрізав собі мочку вуха, щоб позбутися тієї штуки.