Стивен Кинг - Інститут

— Але ж люди навколо тих таборів знали, що там діється, — сказала Венді. Вона спробувала взяти його за руку.

Люк руку відібрав.

— І я на мільйон баксів закладаюся, що люди в Деннісон-Рівер-Бенді, а це найближче місто, знають: щось діється. Щось погане. Не знають, що саме, бо не хочуть знати. А що їм робити? Так вони можуть жити собі й не тужити. І крім того, хто їм узагалі повірить? Досі є люди, які не вірять у те, що німці вбили всіх тих євреїв, навіщо багато думати. Це називається заперечення.

Так, подумав Тім, цей хлопець розумний. Його прикриття стосовно того, що з ним сталося насправді, звучить схиблено, але кебети в нього не бракує.

— Хочу переконатися, що правильно все розумію, — сказала Венді.

Вона говорила м’яким голосом. Вони обоє так говорили. Люк зрозумів. Не треба бути бляха-вундеркіндом, щоб зрозуміти, коли люди говорять із психічно неврівноваженим. Його це розчарувало, але не здивувало. Чого ще можна було очікувати?

— Вони якось знаходять дітей-телепатів і тих, телекі-щось там…

— Телекінетиків. ТК. Зазвичай можливості в них слабкі — навіть позитивні ТК нічого особливого показати не можуть. Але лікарі в Інституті підсилюють їх. Уколи, щоб бачити кола, вони так це називають, ми всі це так називаємо, а насправді це вогники Штазі, про які я вже розповідав. Уколи, які призводять до вогників, мають підсилювати те, що в нас є. Думаю, від деяких ми довше витримуємо. Або… — Йому раптом спало дещо на думку. — Або щоб ми не стали надто сильними. Від чого можемо виявитися для них небезпечними.

— Як вакцини? — запитав Тім.

— Так, думаю, можна й так сказати.

— Перед тим як тебе забрали, ти міг рухати об’єкти силою думки, — сказав Тім м’яким голосом з інтонацією «я говорю з божевільним».

— Невеликі об’єкти.

— І відколи пережив ледь не смерть у резервуарі, ти можеш читати думки.

— Ще до того міг. Резервуар… він підсилює це вміння. Але я все одно не… — Він потер шию. Це важко пояснити, а їхні голоси, тихі й спокійні, діяли йому на нерви, які й так були на межі. Скоро він здуріє, чим підтвердить їхні думки. Та все одно мусить спробувати. — Але я все одно ще не дуже сильний. Ми всі не дуже сильні, крім, напевно, Ейвері. Він неймовірний.

— Так, давай, чи я все правильно розумію, — почав Тім. — Вони викрадають дітей зі слабкими надприродними силами, годують їх розумовими стероїдами, а тоді змушують їх убивати людей. Як того політика, що збирався йти в президенти. Марка Берковіца.

— Так.

— А чому ж не бен Ладена? — запитала Венді. — Як на мене, це була б перша мішень для цього… ментального вбивства.

— Не знаю, — відповів Люк. Голос звучав виснажено. Синець на щоці ніби яскравішав щохвилини. — Я поняття не маю, як вони вибирають, кого вбивати. Я якось розмовляв про це зі своєю подругою Калішею. Вона також без поняття.

— Чому ця таємнича організація просто не використовує кілерів? Хіба так не простіше?

— У фільмах — простіше, — сказав Люк. — У реальному житті, думаю, їм або не вдається, або їх ловлять. Як ледь не зловили тих, котрі вбили бен Ладена.

— Випробуймо, — запропонував Тім. — Я загадав число. Скажи яке.

Люк спробував. Він зосередився і чекав появи кольорових цяточок, але вони не з’являлися.

— Не можу.

— Тоді щось порухай. Це ж твій звичайний талант, той, за який тебе забрали?

Венді похитала головою. Тім і без телепатії знав, що вона думає: «Досить чіплятися до нього, він і без того розгублений, дезорієнтований утікач». Але Тім думав, що якщо він зможе пробитися крізь абсурдну історію малого, то, можливо, йому вдасться дійти до чогось реального і почати рухатися вже звідти.

— От, наприклад, пакет від їжі. Там майже нічого нема, він легкий, тобі це має запросто вдатися.

Люк подивився на пакет, ще сильніше звівши брови. На мить Тімові здалося, що він щось відчув — ніби слабкий протяг пробігся шкірою, — але воно зникло, а пакет не ворухнувся. Звісно ж, не ворухнувся.

— Окей, — урвала тишу Венді, — думаю, досить на…

— Я знаю, що ви пара, — випалив Люк. — Це я знаю.

Тім усміхнувся.

— Не надто переконливо, малий. Ти ж бачив, як ми поцілувалися, коли вона ввійшла.

Люк перевів погляд на Венді.

— Ви їдете в подорож. У гості до вашої сестри, правда?

Вона витріщилася на нього.

— Як…

— Не піддавайся, — сказав Тім… але м’яко. — Це старий трюк медіумів — обґрунтований здогад. Хоча, визнаю, малий це класно зробив.

— Як я можу знати про сестру Венді? — запитав Люк, хоча й без особливої надії.