Стивен Кинг - Інститут

— Пораду дати? Пообіцяй йому великий обід у кафе, й отримаєш усю історію.

— Дякую. Надішлете мені рахунок.

Роупер відмахнувся.

— Купиш мені велику страву в якомусь елітнішому місці, ніж «Бев», і тим поквитаємось. — Крізь густий акцент діксі «поквитаємось» перетворилися на «пукитаємось». — А коли вивідаєш усе в малого, сам захочу послухати.

Коли лікар пішов, Тім зачинив двері, тож у кімнаті залишилися вони вдвох із хлопцем, і витягнув мобільний з кишені. Тім подзвонив Біллові Віклоу, який мав узяти на себе обов’язки нічного патрульного після Різдва. Хлопець пильно спостерігав за ним, допиваючи холодний напій.

— Білле? Це Тім. Ага, так. Слухай, таке питання: ти не хотів би провести генеральну репетицію роботи патрульного сьогодні вночі? Я в такий час зазвичай сплю, але дещо сталося в депо. — Він послухав. — Чудово. Буду тобі винен. Табельний годинник залишу у відділку. Не забудь, що його треба завести. І дякую.

Тім завершив дзвінок і взявся роздивлятися хлопчика. Синці в нього на обличчі розцвітуть, тоді зникнуть за тиждень-два. А от щоб змінився погляд, знадобиться більше часу.

— Краще почуваєшся? Голова не болить уже?

— Так, сер.

— Досить із тим «сером», можеш називати мене Тім. А мені тебе як називати? Яке справжнє ім’я?

Після недовгих роздумів Люк відповів.

У погано освітленому тунелі між Передньою і Задньою половинами було прохолодно, тож Ейвері одразу затремтів. На ньому досі був одяг, у якому Зік із Карлосом закидали його миршаве несвідоме тіло в резервуар, з нього стікала вода. Почали стукотіти зуби. І все одно він не забував того, про що дізнався. Це було важливо. Тепер усе було важливо.

— Припини цокотіти зубами, — сказала Ґледіс. — Огидний звук.

Вона штовхала його в інвалідному кріслі, від усмішки й сліду не було. Чутка про те, що цей малий гівнюк зробив, обійшла всі усюди, і, як решта персоналу Інституту, Ґледіс була перелякана й такою залишиться, доки Люка Елліса не повернуть і вони всі зможуть зітхнути з полегшенням.

— Н-н-н-не м-м-мож-жу, — затинався Ейвері. — Дуже х-х-холодно.

— Думаєш, мені не похер? — Ґледіс заговорила гучніше, і голос відлунням відбився від стін. — Хоч знаєш, що наробив? Ти хоч знаєш ?

Ейвері знав. Він багато чого знав, дещо про Ґледіс (її страх був наче щур у колесі всередині її голови), дещо про себе самого.

Коли вони пройшли двері з табличкою «ЛИШЕ ДЛЯ ДОПУЩЕНОГО ПЕРСОНАЛУ», стало трохи тепліше, а в жалюгідній кімнаті відпочинку, де на них чекала лікарка Джеймс (неправильно застебнутий лабораторний халат, кучма волосся, розкиданого навсібіч, широка тупа усмішка на обличчі), — ще тепліше.

Ейвері став труситися повільніше, тоді зовсім припинив, але повернулися кольорові вогники Штазі. Усе нормально, бо він міг змусити їх зникнути в будь-який час. Зік ледь не вбив його в резервуарі, Ейвері навіть думав, що він таки вмирає , перш ніж знепритомнів, але той резервуар також дещо з ним зробив. Він розумів, що з де­якими іншими дітьми, яких там топили, резервуар теж щось робив, але тут було інше. ТК і ТП — найменше, що це могло бути. Ґледіс лякалася через Люка, однак Ейвері знав, що він може змусити її боятися його самого , якщо захоче.

Проте ще не час.

— Вітаю, молодий чоловіче! — скрикнула лікарка Джеймс, ніби політикиня в рекламі на телебаченні. Думки її розліталися, мов клаптики паперу від сильного вітру.

Щось із нею дуже-дуже не так, подумав Ейвері. Ніби радіаційне зараження, тільки в мізках, а не в кістках.

— Добрий день, — відповів Ейвері.

Лікарка Джекль закинула назад голову й розсміялася, ніби «Добрий день» — це закінчення найсмішнішого жарту в її житті.

— Ми тебе так швидко не очікували, але вітаємо, ласкаво просимо! Тут є дехто з твоїх друзів!

Я знаю, подумав Ейвері, й уже не діждуся, щоб їх побачити. І, думаю, вони будуть раді побачити мене.

— Для початку нам треба зняти з тебе цей мокрий одяг. — Вона докірливо зиркнула на Ґледіс, але та була надто зайнята тим, що чухала руки, намагаючись позбутися вібрації, що пробігала її шкірою (точніше, під шкірою). Хай щастить, подумав Ейвері. — Я покличу Генрі, щоби провів тебе в кімнату. У нас тут хороші доглядачі. Можеш сам іти?

— Так.

Лікарка Джекль іще трохи посміялася, закинувши голову й випнувши горлянку. Ейвері виліз із крісла і довгим оцінювальним поглядом зміряв Ґледіс. Та припинила чухатись і тепер сама здригнулася. Не тому, що була мокра, і не від холоду. А через нього. Вона відчула його, і їй це не сподобалося.