Стивен Кинг - Інститут

Увімкнула комп’ютер і знайшла потрібний файл. Клацнула, почало відтворюватися відео. Альворсон, Елліс та Діксон стоять біля автомата з їжею.

«Ми можемо тут говорити. Тут є мікрофон, але вже роки не працює».

Говорив здебільшого Люк Елліс. Переймався за тих двійнят і Кросса. Альворсон заспокоювала його. Діксон стояв збоку, майже не говорив, лише чухав руки і смикав ніс.

«Господи Боже, — був сказав Стекгаус. — Як хочеш поколупатися, то колупайся».

Лише тепер, переглядаючи це відео крізь призму останніх подій, місіс Сіґсбі усвідомила, що відбувалося насправді.

Вона закрила ноутбук і натиснула кнопку інтеркому.

— Розалінд, мені потрібен малий Діксон. Нехай Тоні з Вайноною приведуть його сюди. Зараз же.

Ейвері Діксон, одягнутий у футболку з Бетменом і брудні шорти, з-під яких визирали подряпані коліна, стояв перед столом місіс Сіґсбі, дивлячись на неї переляканими очима. І без того малий, тепер, з Вайноною і Тоні обабіч, він виглядав не на десять років, а радше ледве дотягував до першокласника.

Місіс Сіґсбі обдарувала його блідою усмішкою.

— Мені варто було дістатися до вас набагато раніше, містере Діксон. Мабуть, втрачаю хватку.

— Так, мем, — прошепотів Ейвері.

— Тож ви погоджуєтеся? Думаєте, втрачаю-таки?

— Ні, мем!

Ейвері облизав губи. Ну хоч за носа не смикає сьогодні.

Місіс Сіґсбі нахилилася вперед, склавши руки.

— Якщо так, то тепер мої помилки позаду. Будуть зміни. Але найперше і найважливіше… найнагальніше … це привести Люка назад додому.

— Так, мем.

Вона кивнула.

— Ми погоджуємось, і це добре. Гарний початок. То куди він пішов?

— Не знаю, мем.

— А я думаю, знаєте. Ви зі Стіві Віпплом засипали яму, крізь яку він утік. Дурна ідея. Варто було облишити її.

— Ми думали, її зробив бабак, мем.

— Маячня. Ви точно знаєте, хто її викопав. Ваш друг Люк. Отже. — Вона поклала руки на стіл і усміхнулася йому. — Він розумний хлопчик, а розумні хлопчики просто так у ліс не кидаються. Пролізти під огорожею, напевно, була його ідея, але йому потрібна була Альворсон, яка б описала територію по той бік. Вона давала тобі вказівки, одну за одною, щоразу як ти смикав за ніс. Просто вкладала їх тобі в маленьку талановиту голівку, правда? Пізніше ти переказав усе Еллісу. Не варто це заперечувати, містере Діксон, я бачила відео вашої розмови. Там усе видно, як — якщо ви не проти, що стара дурна леді пожартує, — оце я зараз ніс у вас на обличчі бачу. Мені варто було раніше здогадатися.

І Треворові, подумала вона. Він також це бачив і також мав зрозуміти, що відбувається. Якщо, коли це закінчиться, від нас вимагатимуть розлогої доповіді, наскільки ж сліпими ми здаватимемося.

— Тому розкажи мені, куди він пішов.

— Я справді не знаю.

— А очка ж у вас бігають, містере Діксон. Так у всіх брехунів. Дивіться мені в очі. Інакше Тоні викрутить вам руку за спиною, а це болітиме.

Вона кивнула Тоні. Той ухопив Ейвері за тонкий зап’я­сток.

Ейвері подивився просто на неї. Це було важко, бо її обличчя було тонке і страшне, зле обличчя вчительки, яке наказувало: «Розкажи мені все», — але він не відвернувся. Сльози наповнювали очі й котилися по обличчі. Він зав­жди був плаксієм; дві старші сестри називали його Плакса-Вакса, а на шкільному майданчику на перервах він постійно ставав чиєюсь боксерською грушею. Тут майданчик був кращий. Він сумував за мамою й татом, дуже сумував, але тут у нього принаймні є друзі. Гаррі його штовхнув, а потім вони подружилися. Доки Гаррі не помер. Доки вони не вбили його однією з тих їхніх дурних перевірок. Ша і Гелен зникли, але нова дівчинка, Фріда, гарно з ним поводиться і дозволяє вигравати в «коняку». Лише раз, та все одно. І Люк. Він найкращий з усіх. Найкращий друг, який коли-небудь був у Ейвері.

— Куди Альворсон наказала йому йти, містере Діксон? Який був план?

— Не знаю.

Місіс Сіґсбі кивнула Тоні, який викрутив руку Ейвері йому за спиною і підняв зап’ястя ледь не до плеча. Біль був нестерпний. Ейвері закричав.

— Куди він пішов? Який був план?

— Не знаю!

— Відпусти його, Тоні.

Тоні так і зробив, Ейвері впав на коліна, плачучи.

— Дуже болить, будь ласка, не робіть так більше, прошу вас. — Він хотів додати «це нечесно», та хіба цим людям важить, що чесно, а що ні? Для них це порожнє слово.

— Я й не хочу, — сказала місіс Сіґсбі.

Невелика частка правди в цих словах була, в кращому випадку. Більша правда полягала в тому, що роки, проведені в цьому кабінеті, призвичаїли її до болю дітей. І хоча табличка в крематорії не бреше — вони справді герої, хоч який вимушений їхній героїзм, — люблять же деякі з них пограти на нервах. Іноді аж до того, що в когось ці нерви здають.