Стивен Кинг - Інститут

Вони скажуть, що їй кінець, безумовно. Кінець і край.

— Усі пожильці тут, — хрипко прошепотіла вона. Ухопила Стекгауса за зап’ясток, уп’явшись нігтями йому в шкіру. Той не звернув уваги. Не зводив погляду з частково висмикнутого куща, ніби загіпнотизований. Він у такій же халепі, як і вона. Не гіршій, гіршого нічого не може бути, але такій же. — Треворе, вони всі тут . Я перевіряла.

— Думаю, тобі краще перевірити ще раз. Згодна?

Цього разу в неї була з собою рація (промайнула думка про зачинені двері стайні після того, як усю худобу вкрали), тож вона дістала її.

— Зіку. Місіс Сіґсбі викликає Зіка. Краще відгукнись, Йонідісе. Бо буде гірше.

Він відгукнувся.

— Це Зік, місіс Сіґсбі. Я пробивав інформацію про Альворсон, як мені сказав містер Стекгаус, бо Джеррі у відпустці, а Енді нема, і я потрапив до сусі…

— Поки що облиш це. Ще раз перевір локаційні чипи.

— Добре. — Його голос раптом зазвучав обережно. «Мабуть, почув моє напруження», — подумала вона. — Секунду, сьогодні зранку все повільно працює… ще трохи…

Місіс Сіґсбі відчула, що зараз закричить. Стекгаус досі дивився крізь огорожу, немов думав, що довбаний чарівний гобіт вигулькне звідкись і пояснить, що тут до чого.

— Є, — озвався Зік. — Сорок одна дитина, присутність і досі повна.

Спокій охолодив її обличчя, ніби бриз.

— Добре, це добре. Дуже…

Стекгаус вихопив у неї рацію.

— Де вони зараз?

— Е… двадцять восьмеро досі в Задній половині, четверо в Східному крилі… троє в буфеті… двоє в кімнатах… троє в коридорі…

Троє — це Діксон, Віппл і та художниця, подумала місіс Сіґсбі.

— І ще один на майданчику, — завершив Зік. — Сорок один. Як я й сказав.

— Зачекай, Зіку. — Стекгаус перевів погляд на місіс Сіґсбі. — Ти бачиш дитину на майданчику?

Вона не відповіла. Це було зайвим.

Стекгаус знову підняв рацію.

— Зіку?

— Кажіть, містере Стекгаусе. Я слухаю.

— Можеш вказати точне місцеперебування дитини на майданчику?

— Е… зараз наближу… десь для цього є кнопка…

— Не треба, — озвалася місіс Сіґсбі. Вона вже помітила об’єкт, що блискотів на денному сонці. Підійшла до баскетбольного майданчика, зупинилася на лінії фолу й підняла його. Повернулася до керівника служби безпеки та простягнула руку. На долоні лежала більша частина мочки вуха з приєднаним до неї чипом.

Жителям Передньої половини наказали повернутися до своїх кімнат і не виходити. Якщо хоч когось зловлять у коридорі — жорстоко покарають. Сили безпеки Інституту загалом складалися з чотирьох людей, включно з самим Стекгаусом. Двоє були в містечку Інституту, вони швидко прибули, скориставшись доріжкою для гольф-кара, яку Люк, на думку Морін, мав би знайти, але збився з маршруту менш ніж на сотню футів. Третя членкиня групи Стекгауса перебувала в Деннісон-Рівер-Бенді. Стекгаус не мав наміру чекати, доки вона з’явиться. Денні Вільямс і Робін Лекс із загону Рубінових були на місці, очікували нового завдання, тож залюбки погодилися на місію. До них приєдналися двоє здоровил — Джо Брінкс і Чед Ґрінлі.

— Малий із Міннесоти, — сказав Денні, коли його нашвидкуруч організована пошукова група зібралась і їх ввели в курс справи. — Той, якого ми доставили минулого місця.

— Так, — підтвердив Стекгаус, — малий із Міннесоти.

— Кажете, він вирізав локатор собі з вуха? — запитала Робін.

— Радше відрізав шматок вуха. Мабуть, ножем.

— Ну, все одно, це ж яйця треба мати, — сказав Денні.

— Його яйця в мене будуть, коли дістанемо його, — сказав Джо. — Він, може, й не б’ється, як Вілгольм, але має в очах той погляд «пішли ви всі нахуй».

— Він, найпевніше, блукатиме лісами, загубиться так, що кинеться до нас в обійми, коли знайдемо його, — сказав Чед. Він замовк. — Якщо знайдемо його. У лісі дерев багато.

— У нього кровотеча з вуха і, мабуть, по всій спині від того, як він проліз під парканом, — сказав Стекгаус. — На руках, напевно, теж. Ітимемо за кров’ю, наскільки це буде можливо.

— Було б непогано собаку мати, — озвався Денні Віль­ямс. — Бладгаунда якогось чи старого доброго блутіка.

— Було б непогано, якби він узагалі звідси не втік, — додала Робін. — Під огорожею проліз, та? — Вона ледь не розсміялася, тоді побачила виснажене обличчя й шалені очі Стекгауса і передумала.

Рейф Пуллман і Джон Волш, двоє охоронців із містечка, щойно прибули.

— Ми його не вб’ємо, це собі затямте, але засмажимо його до півсмерті, малого сучого потроха, коли знайдемо.