Стивен Кинг - Інститут

Вони підійшли до сітчастої огорожі, Ейвері вказав на рів у землі й гравії. Стіві витріщився.

— Хто це зробив? Бабак чи шо? — Він роззирнувся, ніби очікував побачити бабака, можливо, скаженого, який заховався під трампліном чи скрутився за пікніковим столом.

— Нє, не бабак, — відповів Ейвері.

— Ейвз, ти ж запросто можеш тут пролізти, зуб даю. Втікти геть.

Та знаю, подумав Ейвері. Але я загублюся в лісі. І навіть якщо не загублюся, човна вже нема.

— Забий. Допоможи мені його засипати.

— Нашо?

— Ну просто треба. І не говори «втікти», як ідіот. «Е», Стіві. Вт е кти.

Саме це і вдалося його другові, бережи та оборони його Господи. Де він тепер? Ейвері й гадки не мав. Вони втратили контакт.

— Вт е кти, — повторив Стіві. — Зрозумів.

— Чудово. Тепер допоможи мені.

Хлопці вклякли й узялися наповнювати впадину під огорожею, загрібаючи руками й здіймаючи хмари пилу. Робота була нелегка, й вони швидко спітніли. Обличчя Стіві пашіло рум’янцем.

— Хлопці, ви що тут робите?

Вони роззирнулися. То була Ґледіс, але її звичною посмішкою й близько не пахло.

— Нічого, — відповів Ейвері.

— Нічого, — погодився Стіві. — Просто бавимося в грязюці. Ну, знаєте, півників з болота ліпимо.

— Дайте-но я гляну. Розступіться. — І коли вони не поворухнулися, Ґледіс копнула Ейвері в бік.

— Ой! — скрикнув він і скрутився. — Ой, боляче!

— У тебе що, ПМС чи якась… — почав було Стіві, але отримав свого стусана в плече.

Ґледіс глянула на рів, заповнений лише наполовину, тоді на Фріду, поглинуту своїми художніми справами.

— Це ти зробила?

Не піднімаючи голови, Фріда похитала головою.

Ґледіс дістала рацію з кишені білих штанів і натиснула кнопку.

— Містере Стекгаус? Ґледіс викликає містера Стекгауса.

Пауза, після чого:

— Стекгаус слухає, кажи.

— Думаю, вам варто підійти на майданчик, якнайшвидше. Мусите на дещо глянути. Можливо, нічого серйозного, але мені це не подобається.

Повідомивши керівника служби безпеки, Ґледіс передала Вайноні, щоб забрала хлопців назад у їхні кімнати. Вони мають там залишатися до подальших вказівок.

— Я нічого не знаю про ту яму, — похмуро сказав Стіві. — Я думав, то бабак викопав.

Вайнона наказала йому замовкнути й загнала хлопців досередини.

Прибули Стекгаус і місіс Сіґсбі. Жінка зігнулася, чоловік присів, спочатку оглянули заглибину під сіткою, тоді саму огорожу.

— Тут би ніхто не зміг пролізти, — сказала місіс Сіґс­бі. — Ну, може, Діксон, він не набагато більший за тих двійнят Вілкокс, але більше ніхто.

Стекгаус зачерпнув мішанину каміння й землі, яку хлопці засипали назад, від чого заглибина перетворилася на рів.

— Ти в цьому впевнена?

Місіс Сіґсбі усвідомила, що кусає губи, і змусила себе припинити. Це ж безглуздя якесь, подумала. У нас камери, мікрофони, доглядачі, санітари й покоївки, у нас охорона. Усе це заради групки дітей, таких наляканих, що власної тіні бояться.

Звісно, є Вілгольм, який точно тіні не боїться, бувало й кілька інших, схожих на нього, за всі ці роки. Та все одно…

— Джуліє. — Дуже тихо.

— Що?

— Спустися сюди, до мене.

Вона почала, а тоді побачила, що на них дивиться дів­чинка Браун.

— Марш усередину, — гаркнула місіс Сіґсбі. — Зараз же.

Фріда кинулася геть, обтрушуючи від крейди долоні, залишивши по собі усміхнених мультяшних людей. Коли дівчинка зайшла в кімнату відпочинку, місіс Сіґсбі побачила кількох дітей, що визирали з вікон. Де ж доглядачі, коли вони потрібні? У себе в кімнаті відпочинку, розводять історії з кимось із загону реквізиції? Розповідають брудні жа…

— Джуліє!

Вона опустилася на одне коліно, скривившись, коли гострий камінець уп’явся в шкіру.

— Тут на огорожі кров. Бачиш?

Місіс Сіґсбі не хотіла, проте бачила. Так, кров. Висохла до темно-брунатного, але точно кров.

— Тепер глянь сюди.

Він показав пальцем крізь ромбик огорожі на частково висмикнутий кущ. На ньому також виднілася кров. Коли місіс Сіґсбі роздивилася ці кілька плям, плям зовні , її шлунок провалився і на одну тривожну мить вона подумала, що обмочить штани, як це сталося колись давно на велосипеді. Вона згадала Нульовий телефон і побачила, як її життя в ролі голови Інституту — бо це саме ним і було, не роботою, а життям — зникає в ньому. Що скаже шепелявий чоловік по той бік дроту, якщо вона потелефонує і повідомить, що із закладу, який мав би бути найтаємничішим і найубезпеченішим у країні, не кажучи вже про те, наскільки країні цей заклад необхідний , — втекла дитина, пролізши під огорожею ?