Стивен Кинг - Інститут

Тутешній буфет ішов за кінозалом, з іншого боку коридору. Цей був набагато менший, ніж у Передній половині. Тут завжди було більше дітей, але що більше часу вони проводили тут, то менше їли. Місіс Сіґсбі припустила, що якийсь філолог назвав би це іронією. Наразі в буфеті було трійко дітей, двоє сьорбали щось схоже на вівсянку, третя — дівчинка років дванадцяти — просто сиділа перед повною тарілкою. Проте побачивши, як вони проходять повз неї з візком, вона просяяла.

— Привіт! Що там у вас? Труп? Труп, правда? Морріс її звали? Смішне ім’я для дівчини. Може, Морін. Можна глянути? У неї очі розплющені?

— Це Донна, — озвався Гекль. — Не зважайте на неї. Вона буде сьогодні на перегляді фільму, але невдовзі, думаю, піде далі. Може, цього тижня. Вигідніші умови, і теде, і тепе. Ну, знаєте.

Місіс Сіґсбі знала. Є Передня половина, є Задня половина… і є задня половина Задньої половини. Кінець маршруту. Вона знову торкнулася волосся. Усе на місці. Звичайно, на місці. Згадала триколісний велосипед, який мала ще дитиною, теплу цівку сечі в штанах, коли їздила вгору і вниз під’їзною доріжкою. Згадала потерті шнурівки. Згадала своє перше авто…

— Це був «валіум»! — закричала дівчина на ім’я Донна. Вона підскочила, перекидаючи стілець. Двоє інших дітей отупіло дивилися на неї, в одного з підборіддя скрапувала вівсянка. — «Плімут-валіум» [81] Донна плутає назву автомобіля «Plymouth Valiant» і заспокійливого препарату «Valium». , я знаю! Боже, як я хочу додому ! Господи, дай спокій моїй голові !

Двоє доглядачів з’явилися з… звідкись, місіс Сіґсбі не знала звідки. Її це й не хвилювало. Вони схопили дівчинку за руки.

— Так, заберіть її до кімнати, — промовив Гекль. — Але жодних таблеток. Нам вона сьогодні ще потрібна.

Донна Ґібсон, що якось ділилася була дівочими таємницями з Калішею, коли вони ще обидві перебували в Передній половині, почала кричати й звиватися. Наглядачі потягли її геть, волочучи кросівками по килимі. Уламки спогадів у голові місіс Сіґсбі потьмяніли, затим зблякли. Проте гудіння на шкірі, навіть у зубних пломбах, залишилося. Тут воно не вгавало ніколи, ніби гудіння флуоресцентних ламп у коридорі.

— Усе добре? — запитав місіс Сіґсбі Стекгаус.

— Так. Ходімо вже звідси геть.

— Я теж відчуваю. Якщо від цього легше.

Не легше.

— Треворе, можеш мені пояснити, чому тіла в крематорій треба котити саме через місце проживання цих дітей?

— У Бобограді [82] Beantown (місто бобів) — одна з назв міста Бостон. бобів на всіх фатить, — відповів Стекгаус.

— Що? — не зрозуміла місіс Сіґсбі. — Що ти сказав?

Стекгаус похитав головою, ніби намагаючись прочистити її.

— Вибач. Просто щось стрельнуло в голову…

— Так-так, — озвався Галлас. — Сьогодні тут літає багато… скажімо так, загублених передач.

— Я знаю, що це було, — відповів Стекгаус. — Просто мусив це сказати, та й все. Ніби…

— Давишся їжею, — закінчив за нього лікар Галлас, мовби між іншим. — А відповідь на ваше запитання, місіс Сіґсбі… ніхто не знає . — Він хихикнув і торкнувся кутика рота.

Та вже заберіть мене звідси, подумала вона знову.

— Де лікарка Джеймс, лікарю Галлас?

— У своїй кімнаті. На жаль, їй сьогодні не дуже добре. Але вона передає привіт. Сподівається, ви в порядку, як огірочки, цвітете й пахнете, і теде, і тепе. — Він усміхнувся і знову зіграв Ширлі Темпл («чи ж я не краля?»).

У кінозалі Каліша висмикнула сигарету з пальців Нікі, востаннє затягнулася з недопалка без фільтра, впустила на підлогу й наступила на нього. Тоді обійняла хлопця за плечі.

— Погано?

— Бувало й гірше.

— Від фільму стане краще.

— Ага. Але завжди є завтра. Тепер я знаю, чого мій тато виглядав як гівно варене, коли мав похмілля. А ти, Ша?

— Усе нормально.

Так і було. Лише незначне пульсування над лівим оком. Увечері припиниться. Завтра повернеться, і дуже навіть значне. Завтра це буде біль, перед яким сховаються всі похмілля, які коли-небудь були в тата Нікі (і в її власних батьків, час від часу): рівний тремкий грюкіт, ніби якийсь демонічний ельф, ув’язнений у неї в голові, лупить по черепу, намагаючись вибратися. Вона знала, що навіть це буде не настільки погано, наскільки може бути. У Нікі голова болить більше, в Айріс — іще більше, і біль не минає щораз довше й довше.

Джорджеві пощастило; незважаючи на його потужні здібності ТК, він поки взагалі майже не страждав від болю. Боліло в скронях і в потилиці, говорив він. Але стане гірше. Так завжди буває, принаймні перед самим кінцем. Що потім? Палата «А». Дзижчання. Гудіння. Задня половина Зад­ньої половини. Каліша поки цього не очікувала, думка про те, що з неї зітруть особистість, досі лякала її, але це зміниться. Для Айріс уже змінилося; здебільшого вона виглядала наче зомбі з «І мертві підуть» [83] «The Walking Dead» — серія американських коміксів, а також однойменний телесеріал за їх мотивами. . Гелен Сіммз майже дослівно озвучувала відчуття Каліші стосовно палати «А», коли говорила, що будь-що краще, ніж вогники Штазі й пронизливий головний біль, який ніколи не вщухає.