Стивен Кинг - Інститут

Однак вони завжди повертаються, думала вона, роздивляючись піщаний пляж, який сама іноді відвідує, але ніколи там не житиме. Вони завжди повертаються, і хоч як недбало діють, вони не базікають. Бо якщо люди дізнаються, що ми робимо, про сотні дітей, яких ми знищили, нас засудять і повбивають, усіх до одного. Ін’єкцією, як Тімоті Маквея [78] Timothy McVeigh (1968–2001) — американський терорист, що в 1995 році організував підрив вантажівки біля восьмиповерхового будинку в Оклагома-Сіті. До 11 вересня 2001 року цей теракт вважався наймасштабнішим в історії США. .

Це темний бік медалі. Світлий бік простіший: увесь персонал, від часто нестерпного, але, безсумнівно, компетентного лікаря Дена «Данкі Конга» Гендрікса, лікарів Гекля і Джекль у Задній половині аж до найнижчого прибиральника, розуміють, що в їхніх руках не що інше, як доля світу, так само як вона була в руках їхніх попередників. Не просто виживання людської раси, а всієї планети. Вони розуміють, що не обмежаться нічим для того, щоб досягти своїх цілей. Ніхто, хто цілком розуміє суть роботи Інституту, не назве її звірством.

Життя тут добре — досить добре, особливо для людей, які наковталися піску на Близькому Сході й бачили, як їхні посестри і побратими лежать у псячих містечках із відірваними ногами чи виваленими нутрощами. Час від часу отримуєш відпустку; можеш з’їздити додому й провести час із сім’єю, якщо вона в тебе є (у багатьох працівників та працівниць Інституту нема). Звісно, ти не можеш говорити з ними про роботу, і зрештою вони — дружини, чоловіки, діти — зрозуміють, що важливішу роль відіграє робота, а не вони. Бо вона тебе поглинула. Твоє життя стало, в низхідному порядку, Інститутом, містечком при ньому і містом Деннісон-Рівер-Бенд, де три бари, в одному з яких грає жива кантрі-музика. І коли ти це усвідомлюєш, обручку знімаєш частіше, ніж навпаки, як і зробила Альворсон.

Місіс Сіґсбі відімкнула нижню шухляду столу, витягла телефон, схожий на той, що носять при собі загони рекві­з­иції: великий і масивний, ніби біженець із часів, коли плівкові касети поступалися компакт-дискам, а портативні телефони лише починали з’являтися в магазинах із технікою. Його називають Зеленим телефоном, через колір, або частіше Нульовим телефоном, бо він не має ні екрана, ні цифр, лише три маленькі білі кружальця.

Я подзвоню, подумала вона. Можливо, вони схвалять моє прогресивне мислення й привітають цю ініціативу. Можливо, вирішать, що я тіні своєї жахаюсь і що настав час підшукати заміну. У будь-якому разі це треба зробити. Обов’язок кличе, і треба було це зробити ще раніше.

— Але не сьогодні, — пробурмотіла вона.

Ні, не сьогодні, коли ще треба позбутись Альворсон. Може, й не завтра чи навіть не цього тижня. Вона роздумувала над зовсім не дрібницею. Слід буде робити нотатки, щоб, коли вона таки потелефонує , бути настільки коректною, наскільки можливо. Якщо вона дійсно планує скористатися Нульовим, необхідно бути готовою відповідати стисло, коли чутиме голос чоловіка на іншому кінці дроту: «Алло, міфіф Фікфбі, флухаю ваф?»

Це не прокрастинація, повторювала вона про себе. Зовсім ні. І я зовсім не хочу, щоб у когось з’явилися проб­леми, але…

М’яко озвався інтерком:

— Тут Зік, місіс Сіґсбі. На третій лінії.

Місіс Сіґсбі підняла слухавку:

— Маєш щось для мене, Йонідісе?

— Повна присутність, — прозвітував він. — Двадцять вісім локаційних міток у Задній половині. У Передній половині двоє малих у кімнаті відпочинку, шестеро на майданчику, п’ятеро у своїх кімнатах.

— Дуже добре. Дякую.

— Немає за що, мем.

Коли місіс Сіґсбі підвелася, то почувалася трохи краще, хоча не могла чітко пояснити чому. Звісно , всі пожильці на місці. Що вона собі думала — ніби хтось із них у «Диснейворлд» подався?

Тим часом треба братися до наступної справи.

Коли всі пожильці пішли на ланч, санітар Фред покотив візок, позичений із кухні буфету, до дверей кімнати, де Морін Альворсон покінчила з життям. Фред і Стекгаус загорнули тіло в шмат зеленого брезенту й швидким кроком покотили по коридору. З дальнього кінця доносилися звуки, ніби від тварин під час годівлі, але тут було порожньо, хоча хтось і залишив плюшевого ведмедика на підлозі перед ліфтом. Він втупився у стелю ґудзиковими очима. Фред роздратовано копнув іграшку.

Стекгаус докірливо зиркнув на нього.

— До нещастя, мужик. Це ж якась дитина ним душу відводить.

— Мені однаково, — відповів Фред. — Порозкидають вічно свою херню всюди, а нам збирати.