Стивен Кинг - Інститут

Стекгаус знизав плечима. Його лиса голова блищала під світильником, ніби натерта «тертл-ваксом» [76] «Turtle Wax» — американська марка засобів для полірування автомобілів. .

— Я мав на увазі людей ззовні, людей, які не знають, у чому суть насправді. Та це не має значення. Тут усе зрозуміло. Жінка зі смертельною хворобою вирішила відкинути ноги. — Він показав на стіну. — Але спершу визнати свою провину. І нашу.

Це звучало розумно, але місіс Сіґсбі це не подобалось. Остання комунікація Альворсон зі світом, можливо, й висловлювала провину, але в ній звучав також якийсь тріумф.

— Вона мала тиждень вихідних нещодавно, — втрутився прибиральник Фред. Місіс Сіґсбі не усвідомила, що він досі в кімнаті. Хтось мав його відправити геть. Вона мала б відправити його геть. — Їздила додому, у Вермонт. Там, певно, й дістала пігулки.

— Дякую, — сказав Стекгаус. — Молодець, Шерлоку. Тепер можеш іти далі мити підлогу.

— І протри нарешті камери спостереження, — гаркнула місіс Сіґсбі. — Я ще минулого тижня про це просила. Втретє не повторюватиму.

— Так, мем.

— І нікому ні слова, містере Кларк.

— Звісно, мем. Звісно, ні.

— Кремуємо? — запитав Стекгаус, коли прибиральник пішов.

— Так. Кілька доглядачів заберуть її до ліфта, поки пожильці на ланчі. Маємо ще… — місіс Сіґсбі глянула на годинник, — менше години.

— Якісь іще проблеми? — запитав Стекгаус. — Ну, окрім того, що треба якось приховати це від пожильців. Питаю, бо ти маєш такий вигляд, ніби це не єдина проблема.

Місіс Сіґсбі перевела погляд зі слів, виведених на кахлях ванної, на чорне обличчя небіжчиці з висолопленим язиком. Від язика вона повернулася до двох лікарів.

— Вийдіть, будь ласка, обоє. Мені потрібно особисто поговорити з містером Стекгаусом.

Гендрікс і Еванс обмінялися поглядами й вийшли.

— Вона була твоєю стукачкою. У цьому проблема?

— Нашою стукачкою, Треворе, але так, проблема в цьому. Або це може стати проблемою.

Рік тому — ні, радше півтора року, на землі ще лежав сніг — Морін Альворсон попросила зустрітися з місіс Сіґсбі й запитала, чи немає якоїсь роботи, щоб заробити додатково. Місіс Сіґсбі, яка вже майже рік виношувала один особистий задум, проте не зовсім розуміла, як його втілити, запитала, чи зможе Альворсон доносити інформацію, яку вивідає в дітей. Альворсон погодилась і навіть показала певний рівень лукавства, коли запропонувала байку про наявність начебто мертвих зон, де мікрофони працюють погано чи не працюють узагалі.

Стекгаус знизав плечима.

— Те, що вона нам приносила, рідко виходило за межі звичайних чуток. Який хлопчик провів ніч із якою дів­чинкою, хто написав «ТОНІ ЛОХ» на столі в кафетерії, отаке. — Він замовк. — Хоча стукацтво, мабуть, лише підсилило її почуття провини.

— Вона була одружена, — сказала місіс Сіґсбі, — але, як бачиш, носити обручку перестала. Що ми знаємо про її життя у Вермонті?

— Так одразу не пригадаю, але це мусить бути в неї у справі, перегляну.

Місіс Сіґсбі подумала про це й усвідомила, наскільки мало сама знає про Морін Альворсон. Так, Альворсон була одружена, носила обручку. Так, була військовою у відставці, як і багато хто з персоналу Інституту. Так, жила у Вермонті. Але поза тим Сіґсбі не знала майже нічого. А як це взагалі можливо, зважаючи на те, що вона найняла цю жінку шпигувати за пожильцями? Можливо, це й не має тепер значення, коли Альворсон померла, але директорка згадала, як забула свою рацію, припускаючи, що той прибиральник через масляні вишкварки переймається. Також згадала про брудні камери, повільні комп’ютери і нечисленний та невмілий персонал, який ними опікується, про часті випадки псування їжі в кафетерії, перегризені мишами кабелі й неохайні звіти про спостереження, особливо від нічної зміни, що триває з 23:00 до 07:00, поки мешканці сплять.

Подумала про недбалість.

— Джуліє? Я сказав, я…

— Я почула. Не глуха. Хто зараз на спостереженні?

Стекгаус глянув на годинник.

— Мабуть, нікого. Середина дня. Діти або в кімнатах сидять, або своїми дитячими справами займаються.

Це ти так припускаєш, подумала вона, а хто ж є матір’ю недбалості, як не припущення? Інститут діє понад шістдесят років, навіть більше, і ніколи тут не траплялося витоку інформації. Ніколи не було причини (принаймні за її період на посаді) використовувати спеціальний телефон, який вони називали Нульовим, для чогось окрім рутинних звітів. Нічого, коротше кажучи, з чим вони б не могли впоратися внутрішньовідомчо.