Стивен Кинг - Інститут

Вона обернулася до Фреда.

— У ванній. Я зачинив двері, про всяк випадок.

Місіс Сіґсбі відчинила їх і на кілька секунд завмерла. Вона багато набачилася на посаді голови Інституту, зокрема й самогубство одного з пожильців, спроби самогубства двох інших, але самогубство працівниці — вперше.

Покоївка (коричневу уніформу ні з чим не сплутаєш) повісилася на лійці душа, яка б зламалася під важчою людиною — навіть малим Віпплом, якого вона щойно прогнала. Мертве обличчя, що блимало на місіс Сіґсбі, було чорне й розпухле. Язик випнувся з-поміж губ, ніби вона востаннє вирішила покривлятися. Кривими літерами на стіні було написане останнє послання.

— Це Морін, — тихим голосом озвався Фред. Він дістав згорнуту хустинку з задньої кишені робочих штанів і протер нею губи. — Морін Альворсон. Вона…

Місіс Сіґсбі проламала кригу шоку й озирнулася через плече. Двері в коридор стояли прочинені.

— Зачини.

— Вона…

— Двері зачини!

Прибиральник зробив як звелено. Місіс Сіґсбі ляснула себе по правій кишені піджака, але там було порожньо. Бля, подумала вона. Бля, бля, бля. Роззява, забула взяти з собою рацію, але хто ж знав, що тут таке?

— Повернися до мого кабінету. Скажи Розалінд, нехай дасть тобі мою рацію. Принеси мені.

— Ви…

— Заткнися. — Вона обернулася до нього. Рот стиснувся в тоненьку щілину, а очі так витріщилися на вузькому обличчі, що Фред на крок відступив. Вона ніби сказилася. — Зараз же, швидко, і нікому про це ні слова.

— Добре-добре, як скажете.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Місіс Сіґсбі присіла на голий матрац і зиркнула на жінку, що звисала з лійки душа. І на послання, написане помадою, яку місіс Сіґсбі щойно помітила перед унітазом.

«ПЕКЛО ЧЕКАЄ. І Я ВАС ТУТ ЗУСТРІНУ».

Стекгаус перебував в інститутському містечку, а коли відповів на її дзвінок, голос його звучав слабко. Місіс Сіґсбі припустила, що напередодні ввечері він відривався в «Поза законом», мабуть, у своєму коричневому костюмі, проте вирішила не питати. Просто наказала чимдуж прибути в Західне крило. Він зрозуміє, яка кімната, біля дверей стоятиме прибиральник.

Гендрікс і Еванс були на поверсі «С», проводили перевірку. Місіс Сіґсбі сказала їм кинути все й відправити піддослідних назад по кімнатах. Обидва лікарі потрібні в Західному крилі. Гендрікс, який просто неймовірно дратував, навіть коли все йшло добре, хотів знати навіщо. Місіс Сіґсбі наказала йому заткнутися й виконувати.

Стекгаус прибув першим. Лікарі — одразу за ним.

— Джиме, — звернувся Стекгаус до Еванса, після того як збагнув, у чому річ. — Підніми її. Щоб я розв’язав.

Еванс обвив руками талію мертвої жінки — на мить здалося, ніби вони танцюють, — і підняв тіло. Стекгаус почав розплутувати вузол у неї під щелепою.

— Швидше, — озвався Еванс. — У неї тут багаж у штанях.

— Нічого, ти точно й гірше нюхав, — відказав Стекгаус. — Майже… чекай… усе, можеш пускати.

Він зняв петлю жінці з голови (лаючись собі під ніс, коли її рука дружньо ляпнула його по потилиці) й переніс тіло на матрац. Від петлі в жінки на шиї залишилося чорно-­фіолетове клеймо. Четвірка мовчки роздивлялася її. Тревор Стекгаус, заввишки шість футів три дюйми, був високий, проте Гендрікс перевершував його як мінімум дюймів на чотири. Місіс Сіґсбі між ними виглядала куцою ельфійкою.

Стекгаус перевів погляд на шефиню, підвівши брови. Вона відповіла на погляд, проте нічого не сказала.

На столі біля ліжка стояв коричневий флакон із пігулками. Лікар Гендрікс підняв його й потрусив.

— Оксі. Сорок міліграмів. Не найбільша доза, але все одно дуже висока. Рецепти виписують на дев’яносто пігулок, а тут лише три залишилося. Я так думаю, розтин ми не робитимемо…

Усе ти правильно думаєш, зазначив мовчки собі Стекгаус.

— …але якби його таки довелося провести, думаю, ми б виявили, що більшу частину вона проковтнула, перш ніж накинути собі петлю на шию.

— Від чого вона б усе одно померла, — підсумував Еванс. — Вона й сотню фунтів не важила. Очевидно, що ішіас — не головна її проблема, хоч би що вона там говорила. Усе одно ще недовго змогла б виконувати свої обов’язки, тож просто…

— Вирішила покінчити з цим, — завершив Гендрікс.

Стекгаус роздивлявся послання на стіні.

— «Пекло чекає», — вдумливо прочитав він. — Зважаючи на те, що ми тут робимо, хтось міг би назвати це розумним зауваженням.

— Хуйня, — озвалася місіс Сіґсбі, зазвичай не схильна до лайки.