Стивен Кинг - Інститут

— Якщо знайдемо, — повторив доглядач Чед.

— Знайдемо, — відповів Стекгаус. — Бо якщо ні, мені каюк. Усьому цьому місцю каюк.

— Я повертаюся в кабінет, — озвалася місіс Сіґсбі.

Стекгаус ухопив її за лікоть.

— І що робитимеш?

— Думатиму.

— Добре. Думай скільки завгодно, але жодних дзвінків. Домовилися?

Місіс Сіґсбі глянула на нього з презирством, але те, як вона кусала губи, показувало, що вона, мабуть, також боїться. Якщо так, то страх полонив їх обох.

— Звичайно.

Та повернувшись до кабінету — благословенної тиші кондиціонованого кабінету — вона зрозуміла, що думається важко. Очі постійно тягнуло до замкнутої шухляди столу. Так, ніби всередині не телефон, а ручна граната.

Третя година дня.

Жодних новин від групи пошуку Люка Елліса в лісі. Комунікації багато, але новин жодних. Увесь персонал Інституту повідомили про втечу, це був аврал. Деякі приєдналися до пошуковиків. Інші прочісували містечко Інституту, обнишпорювали всі порожні житла у пошуках хлопчика чи принаймні його сліду. Задіяли весь особистий транспорт. Гольф-кари, якими персонал іноді користувався, усі були на місці. Позаштатних спостерігачів у Деннісон-Рівер-Бенді — включно з двома членами невеликого місцевого поліцейського відділку — повідомили і надали їм опис Елліса, але його ніхто не бачив.

А от стосовно Альворсон новини були.

Йонідіс виявив ініціативу і хитрість, на яку Джеррі Саймондс та Енді Фелловз, айтішники, були просто не здатні. Скориставшись спочатку «Google Earth», а тоді додатком локатора на телефоні, Зік зв’язався з сусідкою Альворсон у вермонтському містечку, де колишня працівниця мала дім. Він представився сусідці агентом Служби внутрішніх доходів, і вона повірила. Без жодних ознак стриманості, якою начебто відомі янкі, вона розповіла йому, як Морін просила її побути свідкою під час підписання деяких документів, коли Мо востаннє була вдома. Також там була присутня юристка. Документи були адресовані кільком колекторським агентствам. Юристка називала документи вимогою про ПП, що сусідка правильно потрактувала як припинення порушення.

— Ті всі листи стосувалися кредитних карток її чоловіка, — переповіла Зікові жінка. — Мо не пояснила, але й не треба було. Я ж не вчора народилася. Вона просто розбиралася з рахунками того лобуря. Якщо СВД може її за це засудити, вам краще ворушитися швидше. Вона виглядала дуже хворою.

Місіс Сіґсбі подумала, що вермонтська сусідка все правильно зрозуміла. Питання в тому, чому ж Альворсон вчинила саме так; це наче в ліс із дровами ходити. Весь персонал Інституту знав: якщо в них виникнуть будь-які фінансові проблеми (найчастіше через азартні ігри), вони можуть розраховувати на позики під майже нульовий відсоток. Цю частину пакета пільг пояснювали всім новим працівникам під час вступного інструктажу. Насправді це зовсім не пільга, а захист. Людей у боргах можна переконати розповісти таємниці.

Простим поясненням такої поведінки була гордість, можливо, у поєднанні з соромом через те, що нею скористався чоловік-утікач, але місіс Сіґсбі це не подобалося. Жінка вже бачила кінець тунелю і, мабуть, знала про це. Вона вирішила вмити руки, а взяти гроші в організації, яка їх заплямувала, — погано. Це більше скидалося на правду чи принаймні щось ближче до правди. Вписувалось у слова Альворсон про пекло.

Та сука допомогла йому втекти, міркувала місіс Сіґсбі. Звичайно, вона ж мислила про спокуту. Та розпитати її про це я не можу, вона сама подбала. Авжеж — знала ж бо наші методи. То що мені робити? Що робити, якщо той надто розумний, на своє нещастя, малий не знайдеться до заходу сонця?

Вона знала відповідь, і Тревор також знав. Доведеться дістати Нульовий телефон із замкнутої шухляди і натиснути всі три білі кнопки. Шепелявий чоловік підніме слухавку. Коли вона скаже йому, що один із мешканців утік уперше в історії Інституту — посеред ночі зробив підкоп під огорожею, — що той чоловік відповість? «Гофподи, мені дуже шкода»? «Так уфе погано»? «Не хвилюйтефя»?

Ага, вже.

Думай, говорила вона собі. Думай, думай, думай . Кому та нездала покоївка могла розказати ще? Як на те пішло, кому міг розказати сам Е …

— Блядь. Блядь!

Це ж було просто перед її носом, відколи вони дізналися про ту діру під огорожею. Місіс Сіґсбі випросталася в кріслі, широко розплющила очі, викинула Нульовий телефон з голови вперше, відколи Стекгаус повідомив, що сліди крові зникли за п’ятдесят ярдів від огорожі.