Стивен Кинг - Інститут

Ейвері сидів біля неї, занурював два хот-доґи в запечену квасолю, тоді діставав їх. Погребав і ексгумував. Фріда була не така розумна, як Люк Елліс, проте досить кмітлива і знала, що означає «погребати» й «ексгумувати». Вона лише не знала, що станеться, якщо Люк розпатякає про те, що тут відбувається, комусь, хто йому повірить. А особливо що це означатиме для них . Їх випустять? Відправлять додому до батьків? Вона була певна, що саме в це діти й хочуть вірити — звідси й той незримий потік, — але Фріда сумнівалася. Їй було лише чотирнадцять, проте вона вже стала холодною й цинічною. Її мультяшні люди усміхалися; вона сама — ніколи. А ще вона знала дещо, про що решта не відала. Ейвері забрали в кабінет місіс Сіґсбі, де він, безумовно, пробовкався.

А це означає, що Люк далеко не втече.

— Ти їстимеш цю муйню чи просто бавитися будеш?

Ейвері відсунув тарілку і підвівся. Відколи повернувся з кабінету місіс Сіґсбі, він виглядав ніби хлопчик, що побачив привида.

— Там яблучний пиріг з морозивом і шоколадний пудинг на десерт у меню, — попередила вона. — І це ж не як удома, принаймні в мене, де мусиш з’їсти все на тарілці і лише потім можеш мати десерт.

— Я не голодний, — відрізав Ейвері й вийшов з буфету.

Але через дві години, після того як дітей відправили по кімнатах (і кімнату відпочинку, і їдальню на сього­днішній вечір оголосили забороненою зоною, а двері на майданчик були замкнені), він забрів до Фріди в кімнату в піжамі, сказав, що голодний, і запитав, чи нема в неї жетонів.

— Смієшся? — запитала Фріда. — Я ж тут лише недавно з’явилася.

Насправді в неї було три жетони, але Ейвері їх віддавати вона не збиралася. Він їй подобався, але ж не настільки .

— А. Окей.

— Іди спати. Як спатимеш, не будеш голодний, а коли прокинешся, буде сніданок.

— Можна я ляжу з тобою, Фрідо? Люка ж нема.

— Іди до себе в кімнату. Можуть бути проблеми в нас обох.

— Я не хочу спати сам. Вони мене били. Били ’лектрошоком. А якщо повернуться й захочуть ще? Можуть, якщо дізнаються, що…

— Що?

— Нічого.

Фріда міркувала. Міркувала про багато речей насправді. Справжнім асом міркування була ця Фріда Браун зі Спрінгфілда, штат Міссурі.

— Ну… окей. Залазь у ліжко. Я ще трохи посиджу. По телеку програму про диких тварин показують, хочу глянути. Ти знав, що деякі дикі тварини їдять своїх дітей?

— Правда? — вражено спитав Ейвері. — Це так сумно.

Вона поплескала його по плечу.

— Більшість не їдять.

— А, ну добре.

— Так. Тепер лізь у ліжко й мовчи. Ненавиджу, коли я щось дивлюся, а хтось триндить під вухом.

Ейвері заліз у ліжко. Фріда дивилася програму про диких тварин. Алігатор бився з левом. Чи, може, то був крокодил. Хай там як, було цікаво. І з Ейвері було цікаво. Бо Ейвері мав таємницю. Якби вона була такою самою сильною ТП, як він, то вже б її дізналася. Наразі вона лише знала, що таємниця є.

Упевнившись, що хлопець заснув (він захропів — маленький ввічливий хлопчик, а хропе), вона вимкнула світло, залізла до нього в ліжко й потермосила.

— Ейвері.

Той щось пробуркотів і відвернувся. Вона не відпустила його.

— Ейвері, куди пішов Люк?

— Прекал, — пробурмотів той.

Фріда поняття не мала, що таке «Прекал», та й не переймалася цим, бо це була неправда.

— Ну ж бо, куди він пішов? Я нікому не розкажу.

— На червоні сходи, — промимрив Ейвері.

Він спав. Мабуть, думав, що це йому сниться.

— Які червоні сходи? — прошепотіла вона йому у вухо.

Ейвері не відповів, а коли спробував відвернутися, Фріда відпустила його. Бо вже отримала те, що хотіла. На відміну від Ейвері (й Каліші, принаймні в хороші часи), вона не зовсім могла читати думки. Вона мала інтуїцію, яка, мабуть, базується на думках, а іноді, якщо людина незвично відкрита (як маленький хлопчик спросоння), Фріда ловила поверхневі яскраві образи.

Вона лягла на спину і втупилася в стелю, роздумуючи.

Десята година. В Інституті було тихо.

Софі Тернер, одна з нічних доглядальниць, сиділа за пікніковим столом на майданчику, курила заборонену цигарку й струшувала попіл у кришечку пляшки «Вітамінвотер». Лікар Еванс сидів поруч, тримав руку в неї на стегні. Він нахилився й поцілував її в шию.

— Не треба, Джиммі, — сказала вона. — Не сьогодні, коли тут аврал. Ти ж не знаєш, хто на нас дивиться.

— Ти працівниця Інституту і куриш цигарку, коли тут аврал, — парирував він. — Якщо хочеш бути поганою дівчинкою, то вже будь поганою дівчинкою.