Стивен Кинг - Інститут

— Якщо про Преск-Айл він збрехав, то яка ж правда?

Дівчина йому лукаво всміхнулася.

— А що мені буде за те, що розкажу?

— Скажу, що тобі не буде — удару струмом, — озвалася місіс Сіґсбі. — Такого, що ти заледве виживеш.

— Якщо шваркнете мене, я вам щось та скажу, але хтозна, правда це буде чи ні. Як Ейвері не розповів вам правду, коли ви шваркнули його .

Місіс Сіґсбі вгатила долонею по столу.

— Навіть не намагайся, шмаркачко! Якщо маєш що сказати…

Стекгаус знову підніс долоню. Він став перед Фрідою на коліна. Враховуючи його зріст, вони все одно не стали очима на одному рівні, але близько до того.

— Чого ти хочеш, Фрідо? Додому? Одразу кажу тобі: цього не буде.

Фріда ледь не розсміялася. Додому? До її наркоші-­мами з табуном наркош-бойфрендів? Останній хотів, щоб Фріда показала йому груди, аби він побачив, «наскільки швидко вона розвивається».

— Цього мені не треба.

— Добре, тоді що?

— Я хочу залишитися тут.

— Незвичне прохання.

— Але я не хочу більше уколів, не хочу перевірок і не хочу в Задню половину. Ніколи. Я хочу залишитися тут, вирости і стати доглядачкою, як Ґледіс чи Вайнона. Або техпрацівницею, як Тоні чи Еван. Або можу навіть навчитися готувати, щоб стати шеф-кухаркою, як Даґ.

Стекгаус глянув понад плечем дівчинки на місіс Сіґсбі, щоб перевірити, чи вона настільки ж ошелешена, як він. Здається, так і було.

— Скажімо… ем… постійне проживання можна організувати, — промовив він. — Скажімо, ми його організуємо , якщо твоя інформація виявиться корисною і ми його впіймаємо.

— Ні, успіх вашої операції не може бути частиною умови, це нечесно. Упіймати його — це ваша робота. Лише якщо моя інформація корисна. І все.

Він знову глянув на місіс Сіґсбі понад Фрідиним плечем. Та легенько кивнула.

— Добре, — сказав він. — Домовилися. Кажи.

Дівчина хитро посміхнулась, і йому різко закортіло вліпити їй по обличчі. Лише на мить, але думка була свідома.

— І ще я хочу п’ятдесят жетонів.

— Ні.

— Тоді сорок.

— Двадцять, — озвалася позаду місіс Сіґсбі. — І тільки якщо інформація буде корисна.

Фріда поміркувала.

— Добре. Але як я знатиму, що ви не обманюєте?

— Доведеться повірити нам на слово, — відповіла місіс Сіґсбі.

Фріда зітхнула.

— Та напевно.

— Досить торгуватися, — відрубав Стекгаус. — Якщо маєш що сказати, кажи.

— Він зійшов на берег ще до Прекала. Вийшов на якихось червоних сходах. — Вона завагалася, тоді розповіла решту. Важливу: — Там залізнична станція, на вершині тих сходів. Туди він і пішов. На залізницю.

Після того як Фріду відправили назад у кімнату з її жетонами (і з погрозою, що всі обіцянки буде скасовано, якщо вона хоч словом комусь обмовиться про те, що відбулося в кабінеті місіс Сіґсбі), Стекгаус зателефонував у комп’ютерний зал. Енді Фелловз прибув з містечка й замінив Фелісію Річардсон на посту. Стекгаус пояснив Фелловзу, що треба, й запитав, чи зможе він це дізнатися, не привертаючи нічиєї уваги. Фелловз сказав, що зможе, але на це знадобиться трохи часу.

— Зроби так, щоб знадобилося дуже трохи, — відповів Стекгаус.

Він повісив слухавку і скористався телефоном, щоб потелефонувати Рейфові Пуллману і Джонові Волшу, двом своїм охоронцям на зміні.

— А ти не можеш відправити когось із наших ручних копів, щоб сходив на те депо? — запитала місіс Сіґсбі, коли він закінчив дзвінок. Двоє поліцейських з Деннісон-Рівер-Бенда — позаштатні спостерігачі Інституту, а це двадцять відсотків усього відділку. — Хіба так не швидше?

— Може, й швидше, та не безпечніше. Я не хочу, щоб про цей цирк з конями дізналося більше людей, ніж знає тепер, хіба якщо це стане зовсім необхідно.

— Але якщо він заліз у поїзд, то може зараз бути де завгодно .

— Ми не знаємо, чи він там узагалі був. Може, дівка вирішила нас наїбати.

— Не думаю.

— Ти вже так про Діксона не думала.

Це була правда, і досить неприємна. Але вона продов­жила. Ситуація надто серйозна, щоб відступати.

— Візьму до уваги, Треворе. Але якби він залишився в такому маленькому місті, його б уже давно помітили!

— Може, й ні. Він розумний малий. Може, десь заховався.

— Але поїзд — найімовірніший варіант, сам знаєш.

Телефон задзвонив знову. Обоє кинулися до нього. Переміг Стекгаус.

— Так, Енді. Зробив? Добре, давай.

Він ухопив блокнот і кинувся писати. Місіс Сіґсбі нахилилася над його плечем, щоб прочитати.

«4297 о 10:00.