Ингрид Нолль - Аптекарка

— Певне покращення таки є, мушу визнати, — сказала вона, — але одружитися з тобою він не захоче. Зрештою, твій життєвий досвід тобі мав би й сам про це говорити.

— І чого б це він не хотів?

— Боже, та ж ми добре знаємо: він шукає матусю, яка приноситиме йому з аптеки льодяники від кашлю й позичатиме машину. Якогось дня, коли ти їхатимеш з роботи додому втомлена, побачиш його на лавочці на березі Неккару за ручку з якоюсь двадцятирічною.

Доріт хотіла якнайкраще, підстав їй не вірити було не так уже й багато, адже й у моїй уяві час від часу виникали такі страшні картини. Але хто виставить за двері коханого чоловіка тільки через якісь міркування? Окрім того, наша різниця у віці не була вже аж такою разючою: станом на сьогодні — це вісім років, і це тоді, коли багато жінок виходять заміж за молодших за себе на двадцять років. У всякому разі, я здавалася молодшою, ніж мені було насправді. Доріт навіть стверджувала, що я належу до тих блондинок, які в п’ятдесят п’ять мають вигляд, як у двадцять п’ять. Пророцтво, яке, однак, іще треба довести. (Як добре, що останні два роки я носила контактні лінзи й Левін не бачив мене у моїх товстезних окулярах.) Опріч того, було й інше, що нас розділяло, але я не могла точно це назвати. Його пристрасть до автомобілів я не сприймала надто серйозно, але ота легковажність мене неприємно відштовхувала. І оте його дитяче захоплення теж ніяк не минало, до того ж воно поширювалося, як правило, лише на якісь зовнішні речі.

І навпаки — коли я поїхала з Левіном однієї сонячної неділі до Ельзасу на морозиво, то життя тоді мені видавалося справді чудесним.

Якось по обіді, коли ми сиділи на дивані й смакували вишневим пирогом, який самі ж і спекли, до нас завітала Доріт зі своїми дітьми — очевидно, щоб провести експертизу нашої ідилії. Діти одразу ж почали чубитися, хто з них перший гладитиме кота.

— Я ще ніколи не бачив таких милих діток, — промовив Левін, хоча Франц якраз вирвав своїй сестрі жмут волосся, а Тамерлан, шукаючи порятунку, засичав і вистрибнув на шафу.

Доріт ніколи не відзначалася особливою скромністю. Не відчуваючи жодних незручностей, вона запитала мого хлопця майже співучим голоском:

— Скільки дітей ти б хотів мати?

Я так почервоніла, що розвернулася до кота. Я просто не могла дивитися на Левіна.

Той же цілком спокійно відповів:

— Мабуть, двох.

Я б, звісно ж, могла його зараз обійняти й поцілувати, але хто сказав, що саме мене він розглядав як матір цих двох дітей?

Коли Левін відносив на кухню чайничок із кавою, Доріт мені підморгнула, а я показала їй знак, що зараз її вдушу.

І все ж я розповіла їй — адже рано чи пізно все одно довелося б про це говорити — що мені незабаром доведеться працювати в аптеці на повну ставку, бо моя колега йде у декрет, а також що я закинула написання власної дисертації. Єдине, про що я не обмовилася жодним словом, так це те, що почала набирати на комп’ютері дисертацію Левіна. Саме цього не мало бути, але він мене якось попросив, щоб я пояснила йому дещо у себе на комп’ютері. І як виявилося, м’яко кажучи, він узагалі не розуміється на комп’ютерах. Левін, умілець на всі руки, на комп’ютері вмів лише грати в дитячі ігри.

Хай там що, але мушу визнати, що таки була щасливою. Хоча ця тематика була мені чужа, уся його робота видалася легшою за мою. Я гортала книжки й дізнавалася про абсолютно нові аспекти людської щелепи. Навіть сьогодні я б могла виступити з невеличкою доповіддю на тему «Матеріали для силіконових відбитків та їхнє застосування у сфері стоматології».

Найімовірніше, вегетаріанство батька зробило з мене затяту любительку м’яса, хоча я знаю, що забагато м’яса шкодить здоров’ю. Сто грамів на одну особу — більше й не купую; щоправда, для молодого голодного чоловіка я таки іноді відступала від правил. Коли ж ми разом з’їдали гігантський стейк ті-боун, то одразу ж веселішали.

Одного дня Левін приніс мені ніж для нарізання м’яса та сервірувальну виделку ― це було фамільне срібло з вигравіюваною монограмою. Зворушена, я розглядала майстерні орнаменти з грецьким сплетінням, петлясті ініціали та дрібні сліди буднів, які залишилися на лезі після трьох поколінь.

— Вони прекрасні, — промовила я. — Важко повірити, що твій дідусь із ними таки розлучився.

— Усе не зовсім так, — сказав Левін і почав гострити ножа мусатом. Дідусь, мовляв, більше не потребує таких речей, адже у нього зубний протез, який зроблено так-сяк — через його власну скупість — а м’ясні страви йому доводиться розварювати, поки ті не стають м’якими, мов масло.